14.1 рішення принца

Дарілей зустрів світанок на ногах, майже не зімкнувши очей. Роздуми тяжко клубилися в голові, мов важкі хмари перед грозою, і кожна думка вела до однієї істини: він не мав права чекати. Якщо Еліріан бодай на крихту мала рацію — ціна зволікання стане занадто високою.

Він стояв біля вікна, дивлячись, як сонце повільно розтинає горизонт. Ранок був ясним і холодним, і ця чистота неба лише дратувала. Занадто тихо. Занадто спокійно, щоб вірити в нього.

«Змова. Слово, кинуте нею, наче камінь у воду — і тепер хвилі розходяться щораз далі. Чи не був він дурнем, що взагалі задумався над цим? Чи справді це рішення прийняте лише холодним розрахунком, а не під впливом її погляду, її голосу?»

Він стискав у руках пергамент з нотатками, але то було лише виправдання, щоб не допустити порожнечі між пальцями.

— Добре, — промовив сам до себе. — Нехай буде так.

Рішення прийшло несподівано чітко, майже різко, і принц відчув у грудях щось схоже на полегшення. Він скличе зібрання. Усі, хто причетний до переговорів: радники, посли, секретарі, навіть перекладачі й охоронці. Ніхто не повинен відчувати себе осторонь.

Він оголосить про змову. Не прямо, не називаючи деталей, але достатньо, щоб змусити присутніх похолонути від однієї лише думки, що він все знає. Достатньо, щоб ті, хто винні, почали нервувати. Щоб він міг спостерігати. Щоб отримати час.

Головне — жодного слова про неї. Джерело залишиться таємницею. Він не дозволить, аби її ім’я пролунало в цьому контексті. Йому й без того було важко витримати її холодність. Додати до цього ще й небезпеку — він не міг.

Дарілей випрямився, відчув у собі знайому твердість, ту, яку мусив показати світу. Він був принцом, і його сумніви належали тільки йому. Решта повинна бачити лише силу.

— Якщо вони справді готують удар, — прошепотів він, вдивляючись у світлий обрій, — хай знають, що ми готові.

Дарілей подзвонив у дзвіночок. Твінсен з’явився майже відразу.

— Скликати всіх до великої зали. До початку переговорів, — коротко звелів принц.

Твінсен, що знав його надто добре, щоб не помітити зміни в голосі, застиг на місці.

— Усіх?.. — перепитав він тихо, недовірливо. — Вибач, Ваша світлосте, але… це занадто. Так ніколи не робили. Це може викликати паніку, збурити раду перед зустріччю з магами.

— Я сказав: усіх, — повторив Дарілей, не підводячи погляду.

Твінсен зітхнув і на крок наблизився.

— Ти не схожий на себе, — промовив він м’якше, майже по-дружньому. — Очі втомлені, ніби не спав. І цей наказ… надто різкий, навіть для тебе. Що сталося, Дарілею?

Принц повільно підняв погляд.

— Твінсене, — його голос став холоднішим, — я не просив оцінки свого стану. Просто виконай наказ.

— Я виконую, — відповів той спокійно, але не відступив. — Та якщо я мовчу, коли бачу, що ти сам себе женеш у прірву — то навіщо я тобі друг?

Дарілей різко відвернувся, зупинившись біля вікна.

— Друг? Не забувай, Твінсене, хто ти. Твоя справа — виконувати, не радити.

Слова впали важко. Твінсен спершу зблід, потім стиснув кулаки — не від гніву, від болю.

— Знаю, хто я, — тихо відповів він. — Але знаю й тебе. І коли ти говориш таким тоном — значить, щось справді не так.

Дарілей довго мовчав. Потім зітхнув і відвернувся від вікна, вже спокійніше:

— Ти маєш рацію. Не спав. І, можливо, виглядаю божевільним. Але я не можу ризикувати. Помилка зараз — це не просто невдача. Це смерть для нас усіх.

Твінсен повільно кивнув.

— Тоді я буду поруч. Не як слуга. Як той, хто пам’ятає, що ти теж просто ельф, навіть якщо світ хоче бачити в тобі лише непохитного спадкоємця.

Дарілей ледь усміхнувся кутиком вуст — коротко, майже невловимо.

— Добре. Будеш там. Але зараз іди.

Твінсен уклонився, і вже біля дверей сказав тихо, з легкою усмішкою:

— Бережи серце, мій принце. Бо саме воно робить тебе сильним… і найбільш уразливим.

Коли двері зачинилися, Дарілей ще якийсь час стояв мовчки.

У його очах блиснув суміш болю й твердості. Він відчував: Твінсен має рацію. Але часу на сумніви вже не було.

Велика ельфійська зала рад, зазвичай стримана і тиха, сьогодні гомоніла, немов вулик. Усі, від старших радників у розшитих золотом мантіях до простих писарів та перекладачів, перешіптувалися, намагаючись збагнути, навіщо їх так терміново зібрали разом. Такого не траплялося ніколи: у переддень переговорів радилися лише ті, хто мав право голосу. Тепер же тут були не тільки радники у золотавих мантіях, а й навіть стояли охоронці біля дверей, знервовано перекидаючись поглядами.

Коли ж відчинилися важкі дерев'яні двері й у залу ступив принц, хвиля шепоту враз згасла. Наче хтось одним рухом погасив полум’я десятків свічок. Усі підвелися, а він ішов повільно, велично, але з тією прихованою напругою, яку відчував кожен.

Дарілей зупинився перед ними, дав кілька митей тиші, щоб ця напруга встигла вкорінитися.

— Ви всі здивовані, — почав він рівним голосом, і навіть у задніх рядах нахилилися, щоб не проґавити жодного слова. — Бо це зібрання не схоже на те, що ми зазвичай проводимо перед переговорами. Та сьогодні немає «звичайного». Сьогодні — ми стоїмо на межі.

Кілька радників стривожено обмінялися поглядами.

Дарілей пройшовся поглядом по обличчях.

— Зараз я не говоритиму про умови зустрічі з магами, бо ви їх знаєте, ми обговорили це не один раз. Але мушу сказати вам інше. Виявлено… змову.

Слово впало важко, наче камінь у криницю, і розійшлося луною. Хтось задихнувся від несподіванки, хтось здригнувся, а чиясь рука судомно зімкнулася на підлокітнику.

Принц продовжив, не підвищуючи голосу, але саме тому він звучав ще гостріше:

— Змову, яка має на меті зірвати наші переговори. І якщо їм це вдасться — на землі проллється кров. Багато крові. Не лише ельфів і магів, але й усіх, хто виявиться поміж вогнем і сталлю.

Тиша стала ще густішою, наче повітря в залі втратило вагу. Хтось із секретарів нервово схрестив руки, один із перекладачів опустив голову, аби приховати обличчя.