12 відверта розмова Принца з Еліріан

Щойно двері зачинилися за її спиною, Еліріан рвонула вперед — аби вирватися з цього задушливого простору. Стримана рівність голосу, холодна постава, зібраність кожного жесту — все трималося лише на її впертості. Тепер ця сила вислизала, наче пісок крізь пальці.

Вона йшла швидше, ніж личило би у палаці, ковзаючи вузьким коридором, поки не знайшла затінок між масивними колонами. Там, у півтемряві кулуарів, вона нарешті дозволила собі спинитися. Спина оперлася об холодний камінь, пальці судомно зімкнулися на тканині сукні.

Дихання рвалося, збивалося. Вона притисла долоню до грудей, ніби могла втримати шалений стукіт серця. Щоки горіли, і вона відчула, що варто комусь зараз заглянути їй в обличчя — і все, стіна трісне.

Вона заплющила очі, рахуючи удари серця, мов удари бойового барабана. Раз. Два. Три. Треба зібратися. Треба стати тією, ким від неї чекають. Холодною. Незворушною. Твердою, як мармур, у стінах цього палацу.

Але замість спокою зсередини здіймалася інша хвиля — темна, гаряча, задушлива. Образа, ревнощі, гнів переплелися в пульсуючий вузол, що стискав груди й рвав подих. Вона прикусила губу до болю, щоб не вирвалося стогону.

Вона мала б пишатися — адже витримала. Перед радою, перед Дарілеєм, перед цією лицеміркою Лауріель. Ніхто не побачив жодної тріщини. А всередині вона розсипалася, мов тонке скло.

Найбільше гризло відчуття безпорадності. Він дозволив — дозволив їй торкатися себе. Не відкинув. Навіть не спробував пояснити.

Неначе її самої вже й не було. Хоча… що між ними й справді було? Кілька розмов. Кілька поглядів, у яких вона, мабуть, побачила те, чого не існувало.

Чи має вона бодай крихту права на ці ревнощі? На цей біль?

Із Лауріель вони майже заручені… Усі про це знають. А вона — лише помічниця делегата. Випадкова постать, тінь у чужому світі.

Але чому тоді він так дивився на неї? Чому говорив тим голосом, у якому бриніло щось більше за просту чемність? Забава? Цікавість? Чи, може, вона сама вигадала це — плутала звичайну ввічливість із тим, про що потай мріяла? 

Ні. Годі цих страждань. Зараз перед нею є одна мета — довести всім, що вона гідна стати делегатом. Потрібно викинути з голови безглузді думки про нього й припинити дарма себе мучити здогадками. Це зараз аж ніяк їй не допоможе вибороти право обирати власну долю.

Еліріан різко розплющила очі. У коридорі було тихо, але їй здалося — кроки лунають десь зовсім поруч. Вона випросталася, примружилася, ковтнула повітря глибше, силоміць повертаючи собі вираз обличчя — рівний, холодний.

Ні. Вона не дасть нікому побачити цього полум’я, яке їй самій ледве вдавалося втримати. Нікому. Навіть йому.

Еліріан залишилася за колоною, не наважуючись вийти одразу. Їй потрібна була ще мить, щоб остаточно вдягнути на себе маску холодної рівноваги. Та саме ця нерішучість — випадкове затримання — врятувала її.

У коридорі долинув тихий відгомін голосів. Вона завмерла, вдячна тіні, що ховала її постать. Слова долинали уривками, проте достатньо виразно, щоб їх почути.

— …вони надто захопилися своїми картами й промовами. 

— Легше, ніж ми думали…

— Головне — вдарити вчасно. Наступні перемовини з магами не повинні відбутися. Якщо вони домовляться, ми втратимо все.

— Не хвилюйся. Зовсім скоро буде пізно щось виправляти. Поки вони ще сперечаються, треба підштовхнути їх до клинка, а не до угоди.

Еліріан відчула, як серце завмерло. Слова, гостріші за будь-які шпильки Лауріель, прорізали її внутрішній хаос, розриваючи клубок особистих образ і ревнощів. Це було небезпечно. Це — щось більше, ніж її дрібні муки.

Вона обережно відсунулася глибше у тінь, притискаючись плечем до холодного каменю. Голоси ставали чіткішими.

— А принц? — запитав один.

— Він занадто довіряє своїм «союзникам». І занадто зайнятий своїм новим, кхм… захопленням, — у голосі прозвучала глузлива насмішка.

— Залишити помічницю й далі в делегації після такого провалу. Очевидно ж вона не для роботи тут, — хмикнув інший у відповідь.

— То й добре. Нехай відволікається. Нам тільки на руку.

Еліріан стисла кулаки.

Як сміють розпускати такі брудні плітки? Сволоти!

Але не це зараз головне. Хтось хоче зірвати домовленості з магами. Вона не знала, хто саме стоїть за цією змовою, але одне було ясно: комусь вигідно, аби переговори провалилися, і ці хтось уже готували кроки.

Її дихання вирівнялося саме собою. Лють, образа, ревнощі — все відсунулося на задній план. Тепер перед нею постала інша правда: небезпека, що могла поглинути не лише її гордість, а й долю цілого краю.

Тіні віддалялися, розмова стихала, кроки губилися у гулкому коридорі. Еліріан обережно визирнула, але побачила лише пустоту.

Вона лишилася сама. Та слова тих двох ще звучали в голові, наче відлунням.

Їй доведеться діяти. Інакше завтра все згорить у вогні.

Еліріан різко ступила з-за колони. Коридор зустрів її тишею, та ця тиша була оманливою, наче прірва під ногами. Вона йшла вперед, кожен її крок луною розбивався об камінь, мов відлік — час плине, часу дедалі менше.

Та з кожним кроком її рішучість танула. Вона відчувала це фізично: ніби невидимі руки здавлювали груди, мовби хтось холодним ножем різав її впевненість шматок за шматком.

Що вона скаже? Як доведе? Вона ж бачила лише тіні, чула лише уривки голосів. Ні імен. Ні облич. Ні доказів. Лише вона — і її слово. Хіба це зброя?

Вона раптом зупинилася, сперлася плечем об кам’яну стіну. Її пальці мимоволі затремтіли.

«Він не повірить, — прошепотіла подумки. — Він подумає, що це… що просто хочу…»

Образа вдарила гостріше за ніж. Так, він міг вирішити, що все це — вигадка, ревнощі, слабкість. Що вона просто шукає нагоди втрутитися, аби не дозволити йому бути поруч із іншою.

Ця думка палала гірше за будь-яке приниження.

Еліріан заплющила очі. Її тіло тремтіло від того самого вогню, який вона щойно клялася нікому не показати. Та водночас інша сила піднімалася з глибини. Сила, що не давала змиритися. Сила, яка не належала її почуттям, лише — обов’язку.