11 холодна зустріч ранком

Ранок обдав його прохолодою й передчуттям важкого дня, що вже тиснув на плечі ще до початку. Перед черговою нарадою Дарілей вирішив бодай на мить розвіятися. І коли побачив у коридорі Еліріан, його серце в грудях мимоволі забилося тепліше.

Він привітав її у своєму звичному тоні — іронічному, з легкою ноткою гри, як це було вчора в саду. Очікував на її в’їдливу відповідь, доки вони ще залишалися наодинці, ту гостру іскру, якою вона, мовби мимохідь, розбурхувала в ньому щось, чого він навіть боявся назвати.

— Леді Еліріан, після вчорашнього я майже певен: наради занадто нудні для нашого з вами спілкування.

Але натомість почув сухе:

— Ваша Світлосте, — сказала вона рівно, наче відрізала.

Жодної іронії, жодного того блиску в очах, який учора в саду змушував його ледь не забути про всі обов’язки й правила. Наче в одну ніч між ними виріс мур — крижаний і непробивний.

Дарілей ледь помітно кліпнув, намагаючись збагнути. Що трапилося? Чому так різко? Адже вчора вони сиділи поруч, розмовляли, і він навіть… посміхався щиро. Йому здалося, що вона теж. Хіба він помилився?

— Ви, мабуть, не виспалися, — спробував знову зачепити її, звичним тоном, але вона лише злегка нахиляє голову, визнаючи слова формальністю, й відвертається.

У грудях защеміло. Невже щось сказав не те? Чи, може, зробив? Він намагався пригадати вчорашній вечір — марно. Часу на роздуми майже не залишалося: від наради його відділяли лічені хвилини.

І саме в цей момент, мов навмисне, з’явилася Лауріель. Її усмішка була бездоганна, як завжди, а тон — теплий, привітний:

— Ваша Світлосте, як приємно вас побачити зранку. Леді Еліріан, сподіваюсь ви добре відпочили.

Вона легко поклала руку йому на лікоть — занадто звичним рухом, ніби це було її право. Дарілей, зосереджений на холодній відчуженості Еліріан, не надав цьому жесту значення. Він навіть не відчув, як легко дозволив Лауріель повести себе далі.

Але Еліріан відчула. І він упіймав у її очах — на мить, короткий спалах криги, ще холоднішої, ніж хвилину тому. Її постава стала рівнішою, голос — ще стриманішим, а кожне слово, кинуте під час формальної привітності, різало слух мов лід:

— Леді Лауріель, дякую за турботу, — сухо кинула у відповідь.

Дарілей хотів щось сказати, зупинити її, але все відбувалося надто швидко. Вона вже відвернулась, тримаючи обличчя непроникним, немов він для неї — лише один із безлічі обов’язкових пунктів етикету.

І в ту мить, краєм зору, він побачив Лауріель: тиха усмішка, ледь помітний тріумф у її очах. Ніби саме цього вона й чекала. Але що за невідому гру вона затіяла. Що тут відбувається?!

Дарілей відчув, як усередині розростається неспокій. Невідоме, тривожне, таке, що вже не відпускало.

Нарада розтягувалась у безкінечний потік голосів, цифр і планів. Радники сперечалися про розподіл запасів, воєначальники викладали свої міркування, Лауріель щось тихо підказувала, нахилившись ближче до нього, — але все це губилося в тумані, що огортав Дарілея. Його увага раз по раз зривалася з теми розмови й немов зачіпалася за одне обличчя.

Вона сиділа трохи віддалік, з рівною спиною, опущеними віями, крижано-спокійна, з тією холодною відстороненістю, яка не залишала йому жодного шансу на звичну перепалку. Ні усмішки в кутику губ, ні швидкого гострого жарту, який завжди змушував його відповідати в тон. Лише офіційна чемність, від якої тягло холодом гірше, ніж від протягів у залі.

Дарілей упіймав себе на тому, що вже п’ять хвилин дивиться на неї, навіть не чуючи, про що говорить один з радників. І вперше — з різкою ясністю — усвідомив: йому не все одно.

Йому потрібна її реакція, її вогник, її сміх, навіть її шпильки. Бо без них його власний світ знову здавався глухим, мовби хтось задмухнув у ньому свічку, що тільки нещодавно почала несміливо розгоратися.

Ця думка вдарила так, що він відчув легке запаморочення. Небезпечно. Занадто небезпечно. Він — принц, він не може дозволити собі слабкості. А ця дівчина, з її гострим язиком і впертим характером, — хіба вона не та сама, що постійно кидає йому виклик? То чому тепер він раптом боїться, що може її втратити? Ким вона встигла стати для нього за такий короткий час?

Це було нове відчуття — і саме тому небезпечне. Він завжди думав, що керує грою, а тепер розумів: карта раптом опинилася в чужих руках.

«Ні. Це звичайна симпатія. Прихильність. Не більше. Він просто привітний із нею. Але ця її холодність зачіпала глибше, ніж він міг уявити. Але ж вона...»

— Ваша Світлосте, — голос воєначальника змусив його здригнутися, — ви маєте ухвалити рішення.

Дарілей моргнув, повертаючись у реальність, і відчув, як Лауріель легенько стискає його лікоть, ніби намагаючись повернути йому зосередженість. Зазвичай це приносило йому певний комфорт. Але сьогодні він тільки відчув роздратування: чужий дотик здавався нестерпно зайвим.

Його погляд знову ковзнув у бік Еліріан. І те, як вона вперто не зустрічала його очей, раптом стало для нього найважчим вироком цього дня.

Дарілей знову спробував відкинути нав'язливі думки й вслухатися у слова радників, та вони зливалися у гул, що більше нагадував дзижчання набридливої мушви, ніж важливі рішення. Йому було важко втримати погляд на картах, розкладених на столі, коли зовсім поруч — вона. Незрозуміло чому раптово холодна й відсторонена.

Еліріан сиділа рівно, майже надто правильно, і навіть коли до неї зверталися, відповідала коротко, стримано, сухо. Без жодної іронії, без жодного натяку на колишню гру. Лише офіційна маска. Її холод мовчки відштовхував — і це нестерпно боліло.

Він уже хотів кинути якусь репліку, хоч навіть недоречну, аби тільки побачити в її очах ту звичну блискавку, коли помітив: вона схилилася до одного з радників, старого і шанованого, та сказала кілька слів майже пошепки. Її голос був тихим, рівним — але не для нього. Її погляд зустрівся не з його, а з чужим. І чужий чоловік отримав від неї більше уваги, ніж він сам від ранку.