10 підступна гра

Покої принца. Глибока ніч.

Двері відчинилися тихо, наче зітхання. Лауріель увійшла з тацею в руках: кришталевий графин із темним вином, дві тонкі чарки. В її рухах не було ані краплі поспіху — кожен крок обчислений, рухи точні, ніби відпрацьовані перед дзеркалом.

— Ваша Світлосте, — її голос лунав тихо й мелодійно. — Я подумала, що день видався важким. І дозволила собі принести вам дещо особливе. Рідкісне вино південних виноградників з моєї особистої колекції. Ви повинні бодай на мить дозволити собі розслабитися. Інакше завтра сил може не вистачити.

Дарілей підняв очі від листів на столі. Свічка відкидала тінь на його різкі риси обличчя. У його погляді промайнула іскра роздратування, але він підвівся й стримано вклонився.

— Ваша увага… зайва, Лауріель, — він відповів рівно, майже без емоцій. — Але я ціную турботу.

Вона поставила тацю на стіл і легким рухом розлила вино. Потім, ніби ненароком, підійшла ближче, майже торкаючись його плеча.

— Ви не повинні залишатися сам на сам із тягарем, — прошепотіла вона, дивлячись прямо йому в очі. — У вас завжди є я. Я — ваша опора. Не те, що інші… 

Вона зробила легку паузу, ковтаючи слово, але воно все одно впало в повітря, отруйно-м’яке:

— …занадто тендітні, що тільки й уміють лише додавати проблем.

Дарілей завмер, а тоді повільно відставив келих убік. Його очі стали холодними, мов лід.

— Обережно, Лауріель, — його голос упав майже до шепоту, але в ньому прозвучав метал. — Ви на тонкій межі.

Вона всміхнулася, нахиливши голову, мов не зрозуміла.

— Я кажу лише правду, Ваша Світлосте. Ви витрачаєте час на дівча, яке не знає ні етикету, ні честі. Навіщо лишили її у складі делегації після такого? Вона ганьбить ваш титул. І всі це бачать. Усі, окрім вас.

— Замовкніть, — відрізав він тихо, але рішуче.

Лауріель не зупинилася. Її голос став твердішим, відчутно різкішим:

— Вона вже мало не зірвала важливі перемови з магами! І це лише початок. Вона не вміє тримати язика за зубами, дозволяє собі сперечатися з вами — з принцом! І ви… ви ще й захищаєте її?

Він різко підняв голову, плечі його напружилися.

— Досить, — його голос упав до крижаного шепоту. — Ще слово — і ви пошкодуєте.

Але вона не змогла зупинитися. З її уст вже сипалася майже отрута:

— Це приниження для вас, Ваша Світлосте! Усі сміються за вашою спиною. Вона — пляма на вашій гідності. Вона зруйнує все, що ви будуєте!

Дарілей обійшов стіл і став просто перед нею. Його очі блиснули холодом сталі.

— Досить! — вибухнув він, уперше піднявши голос. — Моє слово — закон. Моє рішення — моє діло! І ще раз почую від вас хоч натяк на неї — і не тільки ці двері для вас зачиняться.

Він вказав на двері. Його жест був безповоротним.

— Вийдіть.

Лауріель спалахнула, її щоки налилися гнівним рум’янцем. Кулаки стислися так сильно, що побіліли пальці.

— Ваша Світлосте… — вона намагалася вловити хоч крихту м’якості в його погляді.

— Достатньо, — перебив він холодно.

Вона стояла ще мить, мов закам’яніла, потім розвернулася. З гордо піднятою головою, залишаючи за собою тонкий слід пахощів вина й квітів, вийшла з його покоїв.

Двері зачинилися тихо, але для неї цей звук прозвучав як удар.

У темряві коридору Лауріель затрималася. Її кулаки тремтіли, а очі палали.

«Вона… Заради неї він принижує мене? Добре ж. Якщо так, то я знайду інший спосіб стерти її зі шляху».

Раптом кроки. Ледь чутний шелест тканини — і перед нею, з-за повороту коридору, з’явилася Еліріан. Свічка в канделябрі відкинула світло на її обличчя; мідне волосся спалахнуло м’яким полиском — надто яскравим у цій темряві, дратівливо яскравим.

На мить їхні погляди зустрілися. Лауріель завмерла, але вже наступної секунди на її обличчі з’явився інший вираз: легке збентеження, тонка тінь усмішки й делікатна невпевненість, якої ніхто б від неї не очікував.

— Ох… леді Еліріан, — вона нахилила голову, немов школярка, яку застали на пустощах, кинувши винуватий погляд на двері покоїв принца. — Я й не думала, що хтось… побачить мене тут у таку годину.

Вона торкнулася пальцями пасма свого волосся й тихо всміхнулася, роблячи вигляд, ніби їй справді ніяково.

— Ви ж розумієте, Його Світлість надто багато працює. Часом йому потрібен хтось, кому він може довіритися по-справжньому. Іноді… трохи розради. Трохи тепла... — Її голос знизився, а слова набули інтимного підтексту. — Довіра між нами виходить далеко за рамки нарад.

Еліріан ледь підняла брови, ніби ці слова не справили жодного враження. Вона зробила крок убік, щоб пройти повз, і холодно відповіла:

— Мені це байдуже. Ваші стосунки з принцом — не моя справа.

Але всередині щось гірко зашкребло. Щойно здобута внутрішня рівновага розсипалася на друзки. Наче крижана рука обхопила серце й стиснула до болю.

У пам’яті ще жевріли його слова й погляд у саду — теплий, живий, не схожий на його звичну холодність. І тепер думка, що одразу після того він провів час у своїх покоях разом із Лауріель… різала гостріше, ніж клинок.

Вона пройшла повз, намагаючись триматися рівно, але в її кроці з’явилася непомітна напруга. Лауріель, проводжаючи її поглядом, нахилила голову ще нижче й тихо зітхнула, додаючи останній штрих до своєї театральної гри:

— Пробачте… я й справді не хотіла, щоб це виглядало так…

Її вуста зберігали лагідну усмішку, але в очах спалахнув лід перемоги. Вечір, який за мить до того здавався поразкою, раптом обернувся на її тріумф.

***

Байдуже. Це має бути байдуже. Він — принц, його вибір не підлягає сумніву. Я не маю права ні питати, ні засуджувати. Він може приймати в себе будь-кого — хоч Лауріель, хоч десяток інших. Це не моя справа. Не моя… 

Що я собі вже понавигадувала — після однієї дружньої розмови! Яке маю право бодай трохи сердитися на нього? Він — принц, я — лише помічниця головного делегата. Між нами не може бути нічого більшого — ні стосунків, ні почуттів.