9 сад

Дні минали в постійній напруженій роботі. Навіть на короткий перепочинок не залишалося часу — хіба що пізно ввечері, коли тиша спадала на замок.

Та й у цьому був свій плюс: принц не мав нагоди дошкуляти їй своїм нестерпним характером. Лише кілька сухих робочих фраз на нарадах — і тиша знову ставала її єдиним співрозмовником.

Еліріан вдихнула на повні груди свіже повітря, щойно ступила в сад. Після задушливих залів і нескінченного гомону радників кожен подих тут здавався ковтком свободи.

Повітря пахло вогкістю землі й нічними квітами, що розкрили пелюстки. Ліхтарі на витончених кованих підставках відкидали м’яке світло, а де-не-де в гіллі жевріли жаринки світлячків.

Вона йшла алеями, ковзаючи пальцями по холодних листках розлогих кущів. За ними розкривалася тиха гладь ставка, де відбивалося срібло місяця. В цій тиші нарешті можна було думати, не ховаючись за маскою дипломатичної стриманості.

Думки самі повертали її до розмови з принцом після першої зустрічі делегатів. У горлі й досі стояв гіркий клубок від його слів, коли він знову згадав про коня, про її приниження на площі, про той перший ганебний крок, який досі тавром тягнувся за нею. Він сипав колючими словами з таким холодним спокоєм, наче зважував її на терезах. Вона була певна — це кінець, він відхилить її кандидатуру без найменших вагань.

Але ні. Принц, чия зверхність змушувала кров закипати, несподівано дав їй шанс. Так, не схвалення. Лише випробувальний термін — тонка й крихка нитка, що могла урватися від найменшого подиху вітру. Та навіть така нитка все одно утримувала її від падіння.

Еліріан опустилася на зручну лаву під старим розлогим деревом, звичним жестом поправивши спідницю сукні. Вона згадала, як у бібліотеці, не знаючи його титулу, дозволяла собі різкі слова, кидала йому у вічі правду без прикрас. І як тоді він не сердився, а лише спостерігав за нею з тією дивною цікавою усмішкою. Невже саме це він тепер перевіряє? Невже йому подобається доводити її до межі, щоб бачити, як вона бореться за власну гідність?

Вона вдивлялася в темну гладь ставка і ловила своє віддзеркалення у воді. Обличчя було блідим, втомленим, та очі… в них горіло те полум’я, яке вона ніяк не могла загасити. Вогонь, що то розпалювався від люті, то дивно тремтів, коли вона згадувала його погляд.

«Ти дурна, Еліріан, — тихо дорікнула собі. — Він лише грається. Принцу нудно у позолоченій клітці, і ти для нього — розвага, свіжий виклик».

Вона закусила губу. Так, це звучало логічно. Саме так і мало бути.

Та попри всі доводи, її серце вперто не підкорялося. Вона згадала, як він, ледь піднявши брову, дивився на неї, коли вона стримувала свої слова. В його холоді було щось, що зачіпало. Наче він спеціально випробовував її межі. І найстрашніше — це подобалося. Не йому… їй.

«Тобі подобається, коли він провокує тебе, — раптом шепнув внутрішній голос. — Подобається, коли він дивиться на тебе так, ніби ти єдина, хто сміє кинути йому виклик».

Еліріан здригнулася від цієї думки й стисла пальці так, що нігті впилися в долоні. Вона не мала права навіть на мить піддатися цьому. Бо що чекає на неї далі? Вона ж і так на межі — тиск делегації, угода з батьком, примусове майбутнє, яке зависло над нею, мов меч. І тепер ще він. Його слова, його випробування, його тінь — вони ставали небезпечними, бо зачіпали глибше, ніж Еліріан могла дозволити.

А проте… в пам’яті раптом виринуло, як він мовчки став її щитом на перемовинах. Його голос, спокійний і твердий, змусив інших замовкнути. Не прямо, ніби випадково, та його слова переважили всі її аргументи. Його підтримку не могли ігнорувати ні маги, ні ельфи. І хоч він не глянув на неї навіть побіжно — вона відчувала: він захистив її.

Від цієї думки всередині щось солодко стиснулося, а її щоки зрадницьки спалахнули, але тут же роз’їло гірке сум’яття. І вона різко відвернулася від свого відображення у воді.

«Він — принц, а ти — фігурка в чужій партії. Не смій забувати цього».

Що коїться в його голові? Чому він поводиться так суперечливо? Чи він справді побачив у ній хоч краплю вартості? Чи, може, просто забавляється, грає, щоб розігнати власну нудьгу?

Вона не мала права дозволити собі плутати жалісливу увагу з щирою повагою. Бо якщо він справді лише грається — то його забавка може коштувати їй майбутнього.

Але глибоко всередині, там, де розум не мав влади, вже прокинувся неспокійний трепет. Вона боялася навіть собі зізнатися: їй починало хотітися знову бачити його, чути його глузування, відповідати стримано, але з іскрою. І знати, що він — слухає.

Вона відігнала від себе надокучливі дурні думки. Хай би що там не було — шанс є шансом. І вона мусить використати його, навіть якщо для принца вона лиш іграшка.

Еліріан вже збиралась йти, коли з-за живоплоту долинув легкий тріск гілок. Вона підвела голову — й серце мимохіть стислося. До алеї вийшов Дарілей. Його розслаблена хода, наче він прогулювався не в садах замку делегацій, а власними володіннями, відразу видала в ньому того, хто почувався всюди господарем.

— О, яке щастя, — всміхнувся він, нахиляючи голову в удаваному поклоні. — Я вже боявся, що доведеться ділити цей сад тільки зі світлячками.

— Шкода їх, адже вони не вміють тікати, — сухо відповіла Еліріан, злегка вклонившись у відповідь, а тоді випрямила спину.

— Натомість ви, пані, майстерно вмієте, — підкинув він брову. — Ховаєтеся від зібрань, від гомону. І все ж — я вас знайшов.

— А може, ви занадто наполегливий переслідувач? — її тон був стриманим, але в куточках вуст майнула ледь помітна тінь посмішки.

— Хм, переслідувач, — Дарілей удавано замислився. — Звучить надто драматично. Я б сказав… спостерігач.

— Різниця не завжди помітна, — відказала вона рівно. — Особливо коли об’єкт спостереження втомлений і волів би трохи тиші.

— Тоді мушу вас розчарувати, — він обійшов лаву й зручно вмостився поряд, ігноруючи її зосереджений погляд. — Зі мною тиші не буває.