8 Приватна розмова після наради

Еліріан йшла, немов крізь густий туман, де кожен крок зливався з тягучим відчуттям виснаження. Ці перемовини морально виснажили її до межі. 

Нарешті це випробування скінчилося.

Кожен крок ніс все ближче до омріяного відпочинку, до тиші й ліжка, яке вже майже відчувала тілом. І саме тоді, коли солодке передчуття розслаблення вже майже почало огортати її, позаду пролунав різкий, холодний голос:

— Леді Еліріан, Його Світлість бажає поговорити з вами, — її наздогнав довірений помічник принца. 

Серце в грудях затремтіло, закалатало, ніби хотіло вирватися й утекти геть. 

Якщо сам викликає на розмову, то тільки щоб сказати — мені тут не місце. Іншої причини, після того провалу, бути не може.

Ось і все. Нитка, що досі тримала її над безоднею, вже тоншала до болісного тріскоту. 

«Йому достатньо одного слова — і все, заради чого я боролася, зникне. Прощавай світле майбутнє. Саме він має дати остаточне слово… І після тієї сварки з конем, а потім у бібліотеці, після мого приниження на засіданні, він точно скористається шансом мене втопити».

Ноги зробилися важкими. Вона рушила за помічником, мов на страту. Кожен крок віддавався холодом у спині. І все ж десь у глибині серця спалахнула думка: 

«Я виклалась на повну, зробила все від мене залежне. Якщо й цього було замало — я прийму гідно свій вирок. Благати точно не стану. Не його.»

Вона підняла підборіддя, розпрямила плечі. Гідність, закарбована в ній з дитинства, стала єдиним щитом.

Еліріан впевнено зайшла до потрібних дверей. Дарілей стояв біля вікна, в золотавому світлі призахідного сонця. Здавалося, він спокійний, майже відсторонений, але в погляді, гострому й холодному, виблискувала та прихована загроза, від якої тремтіли навіть досвідчені радники.

— Цікаво, — почав він холодним тоном, — як людина, що не здатна впоратися навіть із власним конем, може серйозно претендувати на роль дипломата? Чи не надто це… сміливе прагнення?

Слова різонули, наче батіг. Еліріан відчула, як щоки спалахнули.

«Знову ця сцена! Як оригінально. Вирішив ще й познущатимя, перед тим як оголосити вирок? Чого ще можна очікувати від такого самозакоханого гада.»

Язик свербів, аби відповісти різко, кинути йому в обличчя все, що вона думає про його зверхність. Але він — принц. Вона мусила втримати себе від того, щоб сказати зайве.

Еліріан вдихнула глибше, проковтнувши чергову в'їдливу фразу, що майже зірвалася з язика: «Якщо моя помилка — не впоратися з конем, то ваша — не впоратися зі своїм характером» й відповіла рівно:

— То був прикрий випадок, Ваша Світлосте. Я винесла з нього урок.

Дарілей злегка підняв брову, ніби зацікавлений тим, що вона стримала себе.

— Хм. Дивно чути від вас про «уроки». Бо, наскільки я пам’ятаю, після мого втручання ви замість подяки вчепилися в мене з докорами. Наче я винен, що ви мало не розбили голову об бруківку.

Еліріан відчула, як пальці самі стискають край мантії. 

«Так, звісно. Я ж і винна в тому, що ти вирішив зіграти благородного рятівника замість того, аби просто не плентатися під копита! І тепер твоя «допомога» для мене обернулася зашморгом на шиї».

Вона зберегла рівний вираз обличчя й промовила:

— Можливо, то був прояв надмірної емоційності з мого боку. Але не кожному до вподоби ставати предметом глузувань через власні слабкості.

— Або, — холодно всміхнувся принц, — предметом шепоту при дворі. Бо тоді ви дорікали мені так голосно, що вас чув увесь Іктаріс, здається, навіть голуби на дахах підстрибували від вашого гніву.

«О, звісно. Пригадай кожне моє слово. Пригадай, як я звинувачувала тебе й у бібліотеці, ніби ти винен у всіх моїх бідах… Хоча ні, ти таки винен! Нескінченні суперечки з батьком, загроза примусового одруження, погляди делегатів, що роздягали мене до нитки — і ще й твоє схвалення мені на додачу! Я мала б зараз кинути тобі в обличчя: «Та котися ти під три демони!», як тоді в бібліотеці, але...»

Вона вдихнула ще раз і рівно відповіла вголос:

— Ви маєте слушність, Ваша Світлосте. Я часто дозволяла собі надмірну різкість. Та тепер намагаюся її приборкати.

— Справді? — його погляд ковзнув по ній уважно, майже насмішливо. — Бо, мушу зізнатися, сьогодні я знову чекав на вашу «різкість». А натомість почув слова, які змусили навіть старих радників похитнути головами. Це… цікаво.

«А ти насолоджуєшся, так? Чекаєш, коли я зірвуся? А я не дам тобі цього задоволення. Триматимуся достойно до самого кінця.»

Еліріан трохи стисла губи, аби не видати ані подиху, й відповіла:

— Дипломатія — це теж вміння стримувати язик, Ваша Світлосте.

Дарілей на мить примружився, а потім усміхнувся кутиками губ.

— Іноді мені здається, що вам куди цікавіше сперечатися зі мною, ніж з усією делегацією магів.

Вона вклонилася рівно настільки, щоб не дорікнули у зухвалості.

— Можливо, тому що ви — складніший суперник.

На обличчі Дарілея промайнула тінь усмішки і в його голосі несподівано з’явився інший відтінок — майже схвалення:

— Сьогодні… ви здивували мене. Зізнаюся, я чекав чергового вибрику, і навіть готувався гасити пожежу. Але замість цього ви витримали удар і вирівняли ситуацію. Це було… несподівано приємно бачити. Сподіваюся надалі ви ставатимете тільки вправнішою.

Еліріан завмерла, ледве вірячи почутому.

— Ви хочете сказати… — почала вона, не сміючи завершити думку.

— Хочу сказати, — продовжив він, — що я даю вам випробувальний термін. Ви ще не довели, що гідні цієї ролі, але й не довели протилежного. Поки що… ви залишитеся.

Він промовив це майже байдуже, немов рішення не мало для нього ваги. Та для Еліріан воно важило, як цілий світ.

Вона відчула, як плечі мимоволі полегшено розслабилися, як з грудей вирвався подих, про який вона й не знала. 

Це була не перемога, але й не вирок. Це був шанс — крихітний, слизький, як лезо ножа. Але тепер вона знала: втратити його вона більше не дозволить.