6 представлення

У великій залі, де вітражі розливали на мармур підлоги візерунки рубінового й сапфірового світла, вже зібралися члени делегацій. Атмосфера тремтіла, мов струна: навіть подих лунав занадто голосно.

— Це моя донька, Еліріан Тірвен. Зараз вона виконує роль моєї помічниці, — голос її батька пролунав урочисто й владно, коли він зробив крок уперед і жестом запросив її стати поруч.

Еліріан вклонилася, як вимагав етикет, рівно й гідно, хоча в грудях щось зойкнуло. Вона звела погляд — і світ застиг.

Він.

Перед нею стояв не просто той набридливий незнайомець із бібліотеки, з яким вони сперечалися, обмінювалися колючими словами, де вона дозволяла собі надто вільний тон. Це був він — принц. Її тричі проклятий недолугий рятівник, її опонент... і її несподівана слабкість.

Губи самі видихнули:

— Ти…

Різкий погляд батька зблиснув, наче лезо. Цього вистачило, аби вона миттю опанувала себе. Еліріан ковтнула, випросталась, немов невидима сила витягла її хребет у струну, і повторила вже рівним, офіційним тоном:

— Ваша Світлосте.

На мить їй здалося, що всі в залі почули, як калатає її серце.

Дарілей, однак, не видав ані найменшої реакції. Його обличчя лишалося непроникним, але в глибині очей спалахнула коротка іскра — чи то здивування, чи то цікавість. Перед ним стояла вже не навіжена вершниця і не роздратована дівчина з бібліотеки, що кидалась словами, мов списами, а ельфійка з холодною гідністю й врівноваженістю.

Він не дав собі часу замислитися. Лише коротко кивнув, дозволивши церемонії тривати далі. Але всередині його точила думка: 

«Подивимось, хто ж ти насправді, навіжена вершнице?»

Лауріель, що стояла збоку, уважно стежила за сценою. Спершу — з тією бездоганною посмішкою, яку вона завжди демонструвала делегатам. Та коли побачила, як погляд принца ковзає до дівчини довше, ніж належить, щось холодне й гостре ворухнулося в її серці.

Її пальці, приховані в складках сукні, ледь стиснули тканину. Це була лише мить, ледь відчутний рух, але він видавав внутрішню напругу. Лауріель знала Дарілея занадто добре: він міг дивитися на кого завгодно із ввічливою увагою, та тут його погляд був інший. Не випадковий.

«Він дивиться на неї інакше…»

Усередині знову прокинулася ревнива тривога. Їх зустріч у бібліотеці була не випадковою. Не дарма вона постаралася підставити її. Вчасно розпізнала загрозу. Тепер залишилось тільки спостерігати, як конкурентка видовищно осоромиться перед усіма.

Лауріель ледве встигла приховати зловтішну посмішку від інших, у передчутті майбутньої розваги.

Коли батько урочисто представив доньку, кілька облич у залі ожили легкими посмішками, стриманими кивками. Хтось приховував здивування, хтось відверто міряв Еліріан оком, оцінюючи, ніби нову фігурку на шахівниці.

— Донька старшого делегата… цікаво, — озвався один із представників ельфійської делегації, літній чоловік із хитрим прищуром. — Тепер стає зрозуміло, звідки така сміливість у погляді.

Його слова звучали приязно, та підтекст був очевидний: дівчина опинилась при владі лише завдяки батькові.

— Сміливість — чеснота, — м’яко відповіла Еліріан, намагаючись тримати рівновагу в голосі. — Але вона має цінність тільки тоді, коли підкріплена знаннями та досвідом.

На мить їй здалося, що вона втримала ситуацію. Та інший — молодший радник з боку магів, із тонкою іронією в голосі — додав:

— Сподіваємося, ви зможете поділитися цим досвідом на благо обох сторін. Чи, може, він ще… у процесі формування?

Кілька делегатів обмінялися короткими поглядами. Ледь відчутний гул напруження пробіг залом. Еліріан вчепилася у власний спокій, відчуваючи, як щоки зрадницьки прагнуть налитися теплом.

І саме тоді озвався Дарілей. Його голос пролунав рівно, майже байдуже, та в ньому відчувалася сталь:

— Леді Еліріан має не лише знання, але й мужність говорити те, про що багато хто воліє мовчати. Не кожному делегату вистачило б на це сміливості.

Він сказав це мимохідь, без натиску. Та всі зрозуміли: принц узяв її під свій захист. Принаймні тут і зараз.

Еліріан здивовано звела на нього очі. Ще мить тому вона була певна, що він пам’ятає лише їхню сварку й зверхній тон, з яким вона кидала йому слова. А тепер він став її щитом. Несподівано… і небезпечно. Він щось замислив. Її серце пропустило удар. 

Лауріель, що стояла осторонь, спостерігала за всім із бездоганною усмішкою. Вона вміла маскувати власні почуття, але всередині в ній кипіло. Він ніколи не дозволяв собі так відверто підтримувати жодну даму при дворі. Навіть її!

«Невже ця дівчина вже так сильно зачепила його?» — різка думка засіла, мов отруйний шип.

І, коли делегати знову переключилися на церемонні фрази, Лауріель уже знала: це більше, ніж випадковість. Це небезпека, яку потрібно негайно усунути.

У залі, де ще лунали обмінні репліки, а церемонія офіційного представлення затягувалася, Еліріан стояла трохи осторонь від гурту. Вона намагалася тримати рівний подих, але думки вихором гналися одна за одною: 

«Він — принц… Мій рятівник, мій опонент, той, з ким я дозволила надто багато… і тепер я маю говорити поруч із ним, під поглядами всіх цих людей.»

Її пальці зрадницьки стискали край тонкої тканини мантії, ніби це могло надати сил. Та всередині жеврів страх: а що, як вона оступиться? А якщо скаже щось зайве й усі одразу зрозуміють — вона тут чужа?

— Ви надзвичайно гідно виглядаєте, леді, — пролунало тихо, майже шепотом, з боку.

Еліріан здригнулася й обернулася. Перед нею стояла Лауріель — її усмішка була теплою, наче дружньою, але в очах світилася гостра уважність.

— Дякую, — стримано кивнула Еліріан у відповідь. — Ви помічниця принца, так? Це з вами вчора бачилися в бібліотеці?

— Так, маєте хорошу пам'ять ще й виглядаєте впевнено й спокійно… Я б, напевно, не витримала такої напруги, — вона злегка нахилила голову, роблячи вигляд щирого захоплення. — Адже сьогодні вирішуються такі тонкі справи, а будь-яка необережна фраза може… ну, ви розумієте.