5.2 бібліотека

Дарілей спускався сходами. Кожен крок глухо лунав у порожньому просторі, і вже за кілька митей Еліріан відчула: хтось наближається. Вона не підвелася, лише сильніше вп’ялася пальцями в пергамент, не бажаючи відриватися від роботи.

— Я ж не помилився, — озвався він, коли опинився зовсім поруч. Голос був рівний, але в ньому звучала ледь вловима насмішка. — Це справді ти, навіжена вершнице?

Еліріан здригнулася й підняла голову. В очах блиснула іскра — не страх, а виклик.

— Ти? — у її голосі бриніла злість. — Дивно, що ще не придумав нової образливої назви, пане нахабо.

Він примружився, розглядаючи її так, ніби вона була цікавою задачею, розв’язання якої приносить неочікувану насолоду.

— Хто б міг подумати, що зустріну тебе серед пилюки й сувоїв. Я уявляв, що ти волієш бігати верхи й грозитися всім довкола.

Еліріан різко відсунула стілець, підвелася, стоячи тепер впритул навпроти нього. Її постать випромінювала холодну гідність, але в голосі клекотіли полум’я і зневага:

— А я не уявляла, що знову доведеться бачити тебе. Якби не твоє втручання тоді… — її голос затремтів, проте вона вчасно опанувала себе. — На мою голову не звалилося б стільки випробувань.

— Наприклад? — він спирався на край столу, з відвертим інтересом споглядаючи її обличчя.

— Примусове одруження. Боротьба з власними батьками. Тиск делегації. І постійний обов’язок доводити — крок за кроком, що я не пуста лялька для прикраси дому. І на додачу — ще й схвалення від самого принца! — вона майже кинула останні слова йому в обличчя. — То котись ти під три демони зі своєю «допомогою».

Її очі палали — гнів, образа, розпач, гордість — усе перемішалось.

Дарілей здригнувся — не від гніву, від задоволення. Його розважила її вогняна прямота, її щирість без фальші. Він нахилив голову, ледь усміхнувшись, наче вона розповіла йому дотепний жарт.

— Рідко зустрінеш когось, хто так палко бажає мого зникнення, — тихо відповів він, не зводячи з неї погляду. — І все ж тобі пасує цей вогонь.

Він не сказав, що він принц. Не збирався полегшувати їй завдання чи скидати на себе офіційний тягар титулу. Нехай вважає його ким завгодно — випадковим ельфом, офіцером, навіть писарем. Це лише додавало гри.

Еліріан відвернулася, знову схилившись над сувоями. Голос її став ще різкішим:

— Якщо ти закінчив, то не затримуй мене. У мене є робота, — й пробурмотіла стиха собі під ніс, — очі мої б тебе більше не бачили, рятівник недороблений.

Дарілей розсміявся тихо, майже беззвучно, і спокійно відступив на крок. За кілька митей він відійшов до дального кутка ніби за необхідними паперами й ще кілька митей потай спостерігав за роботою дівчини, що так його зачепила.

— О, бачу, Його Світлість знайшов щось цікавіше, ніж запилений сувій серед усіх цих нудних паперів, — роздався тихий, насмішкуватий голос за його спиною.

Дарілей різко обернувся. Твінсен стояв у проході, склавши руки за спиною, і в кутиках його вуст ховалася хитра посмішка.

— Не хвилюйтесь, Ваша Світлосте, я нікому не розповім, що ти споглядав юну леді в архіві замість пошуку необхідних сувоїв, — продовжив він тихим тоном, наче ділився змовницьким секретом. — Хоч, мушу зізнатися, це значно приємніше заняття, ніж наші звичні протоколи.

— Замовкни, — різко відрізав Дарілей, але в його голосі не було справжнього гніву.

Твінсен нахилив голову, ховаючи усмішку.

— Як би мені не було жаль, але мушу нагадати: тебе чекають невідкладні справи. Делегати не будуть чекати, навіть якщо Його Світлість вирішить милуватись… — він кинув ледь помітний погляд у бік дівчини, — …старанністю юних архіваріусів.

Дарілей повільно відвів очі від Еліріан, ще раз ковзнувши по ній поглядом, наче хотів упевнитися, що вона справді тут. Потім різко випрямився.

— Ходімо, — сказав він коротко.

Крокуючи за Твінсеном, він відчував, що думки його залишились у тому залі, де вітражне світло торкалося мідного волосся дівчини. Вона вже стала частиною його пам’яті, а тепер, схоже, мала стати і частиною гри, набагато інтригуючої, ніж звичайні перемови. Хоч якась розрада у гнітючій рутині цього замку.

Щойно вдасться викроїти хоч трохи часу, він обов'язково з'ясує хто вона. Не так багато ельфів мають допуск до архівів.

І ніхто з них не помітив, що біля входу в архів, за ними потай спостерігала постать. Лауріель стояла на порозі прихована в тіні, її пальці ледь стискали складки сукні. 

Вона не почула всіх слів розмови, але побачила, Дарілей і дівчина, з якою він говорить, стояли так близько, що це важко було б витлумачити як випадковість.

У погляді Лауріель блиснула холодна іскра.

Вона відійшла від дверей архіву тихо, наче й не було її там. У грудях калатало, але обличчя лишалося бездоганно спокійним. Вона знала ціну випадковим зустрічам і надто добре вміла робити з них висновки.

«Він сміявся. Не так, як зі мною. З нею поводився так привітно...»

Тонка голка ревнощів обпекла серце. Вона не дозволить якійсь дівчині з провінції зруйнувати роками вибудуваний план.

— Це вона заважає Дарілеєві зосередитись на мені? — майже беззвучно прошепотіла, виходячи у довгий коридор. — Тоді зіграємо інакше.

Уява вже малювала картину: ця дівчина зганьбиться перед усіма. А тоді дорога залишиться чистою.

Не гаючи часу Лауріель з'ясувала все, що можна про можливу суперницю й з’явилася в залі, де ще й досі сиділа Еліріан розклавши документи й занотовувала дані. Сотні сувоїв, таблиць і зведень, що стосувалися попередніх договорів, лежали рівними купками. На столі панував ідеальний порядок, якого Еліріан досягла після довгих годин роботи.

Лауріель увійшла непомітно, з тією м’якою усмішкою, яку завжди носила в товаристві. В руках — тонка шкіряна папка.

— Вітаю. Я радниця Його Світлості. Мені повідомили що ти також братимеш участь в перемовинах з делегацією магів. Бачу ти вже готуєшся до засідання? — її голос бринів легкою цікавістю. — Я подумала, може, залишити тут копії кількох додаткових угод. Раптом знадобляться.