5.1 приїзд Еліріан до замку

Карета повільно гойдалася дорогою до головного замку Іктаріса. Усередині панувала тиша, яка лише підкреслювала хаос думок Еліріан. Вона втупилась у вікно, та перед очима розмивались і бліді обриси садів, і сонячні промені крізь гілля — вона відчувала лише власні думки, сплетені в тугий вузол.

— Ну от, знову я маю «доводити», — прошипіла вона. — Доводити, що не дитя, не лялька біля каміна… Наче я не здатна сама вирішити, коли й за кого виходити заміж…

Карета різко підстрибнула на камені, і дівчина ледь не впала набік. Вона сердито поправила сукню, стискаючи кулаки.

— І все це через нього! — вигукнула вона у порожнечу. — Клятий рятівник! Пихате створіння з правильними манерами, наче він сам — живе втілення витонченості. Якби він не вискочив тоді переді мною, а потім ще й розіграв героя — я б не сиділа тепер у цій кареті. Не слухала б нотацій. Не приймала б цього виклику!

Її голос зривався то на гнів, то на відчай.

— Ні, він мусив полізти рятувати! Після того, як сам же й налякав мого коня. Мусив підкреслити свою шляхетність, ніби світ крутиться довкола нього. А тепер — батько, мати, шлюб, угоди, схвалення делегатів… І все через нього! — її голос задрижав від гніву. — Хай би йому кляті фурії дихати не дали!

Вона різко відвернулася від вікна, немов хотіла стерти зі свідомості спогад.

Дерев’яні колеса рипнули, і карета різко хитнулась. Цього разу Еліріан розсміялася — але то був короткий, нервовий сміх, який більше скидався на зітхання відчаю. 

«Навіть дорога чинить опір! Всі проти мене, навіть бруківка. Ще б блискавку зверху і тоді було б зовсім ідеально».

Вона знову поправила сукню й закинула голову, немов хотіла довести навіть порожнім стінам, що тримається гідно.

— Нічого, — прошепотіла вона вже тихіше, але так, щоб власні слова звучали твердо. — Я все одно впораюсь. Я доведу, що здатна на більше, ніж усі вони думають. Я витримаю. І стану кращою за всіх у цій делегації.

Карета різко здригнулась, немов теж сміялася з її рішучості. Еліріан ледь не впала, коли чергова вибоїна змусила карету підскочити так, що дерев’яні стіни заскрипіли, але знову вирівнялась.

— Лермонде, ти мене вбити вирішив дорогою?! Щоб не мучилася на нарадах? — люто вигукнула вона,  — Їдь обережніше!

— Пробачте, пані, — пролунав глухий голос ззовні, — я й так обираю найкращий маршрут. Але дорога… самі ж розумієте.

Вона, ще кілька нервових подихів, люто сверлила поглядом стінку, за якою сидів візник та вже за мить гнів розчинився, немов дим, і в грудях защеміла тривога.

— А ще принц… — прошепотіла, ніби боялася, що хтось почує, хоч була сама. — Саме він очолює всі делегації. Його схвалення стане вирішальним. Якщо він вважатиме мене лише дівчиськом — я приречена.

Вона вдивилася у відблиск свого обличчя на віконному склі. Очі палали рішучістю, але в глибині їх тремтів страх.

— Я мушу показати себе, — сказала вона вже твердо. — Мушу стати кращою за кожного в цій залі. І тоді навіть принц визнає мене.

Її губи стиснулися в тонку лінію.

Карета підкотила до високих мурів замку Іктаріса. Вежі здіймались угору, мов кам’яні вартові, що суворо вдивлялися в кожного прибулого. Еліріан вирівняла плечі, стерла зі щік тінь втоми, поплескавши по них долонями, й глибоко вдихнула. За цими брамами починалося її перше справжнє випробування.

Карета загальмувала перед головною брамою. Високі ворота розчинилися, і погляд Еліріан відкрив величні алеї, де мовчазні вартові пильнували кожен крок прибулих. 

Головний замок Іктаріса здіймався над містом, немов окреме королівство в межах держави: башти з прозорим склом, сади, розділені мармуровими арками, галереї зі статуями давніх королів. Кожен камінь промовляв — тут твориться історія, і помилки не прощаються.

Еліріан ступила на бруківку з тією витриманою гідністю, яку так довго вчила в собі тримати. Вона вирушила на кілька днів раніше за батька — і це рішення, вже було першим кроком до її перемоги. Принаймні, так вона вважала.

Спершу належало відвідати бібліотеку й архіви, де чекали звіти попередніх перемовин. Потім — оглянути резиденцію, відведену їхній делегації: окремий корпус для кожного народу на території головного замку, з просторими залами для нарад і затишними покоями для кожного посла.

Проте справжнім завданням було інше: вивчити всіх учасників. Кожного мага, що прибуде на зустріч, — їхні звички, слабкості, навіть те, що вони люблять пити за вечерею. Лише так можна було знайти ниточки, за які потім смикнути. Батько доручив їй скласти альтернативний договір — варіант, який можна буде покласти на стіл, якщо основні умови зазнають поразки. Там мали бути і поступки, і вимоги — хиткий баланс, де будь-яка зайва риска могла вирішити долю союзу.

Еліріан йшла крізь розкішні коридори, а в грудях бився неспокій. Її поки що вважали лише помічницею. Щоб стати рівною серед послів, вона мусила пройти випробування — схвалення старших і, найголовніше, самого принца. Без його визнання всі її зусилля могли виявитися марними.

Вона стисла кулаки й підняла голову.

Цього разу вона не відступить. Вона доведе всім — і собі теж, — що здатна більше, ніж від неї чекають. І що навіть безіменний рятівник, який так безжально зруйнував її просте життя, не зможе затьмарити головної мети — самій обирати дорогу.

Архіви замку Іктаріса вражали навіть її уяву. Сотні стелажів, мов ряди дерев у стародавньому лісі, здіймалися, гублячись у тіні під склепіннями. Пилюка, що осідала на товсті фоліанти, пахла давниною, пергаментом і сухими чорнилами. Тут панувала інша тиша — не порожня, а глибока, важка, мов би сторінки самі зберігали секрети й шепотіли їх у темряві.

(Одна з галерей королівської бібліотеки)

Еліріан швидко знайшла потрібний розділ: дипломатичні угоди з магами за останні десятиліття. Стіл, на якому вона розклала сувої, вмить потонув у хаотичній мережі нотаток. Погляд дівчини ковзав по рядках — вона вбирала кожну деталь, кожну обмовку, шукаючи зачіпку.