4.2

Дарілей крокував коридором, вдихаючи прохолодне повітря, майже відчуваючи на обличчі освіжаючі бризки моря. Але голос, занадто вже доречний і занадто настирливий, повернув його у сувору реальність.

— Ваша світлосте, — наполегливо обізвався Твінсен, — Вам ще потрібно ознайомитися з договором, що підготували наші писарі. Часу зовсім немає, навіть на… гм, важливі відлучення.

Дарілей кинув на нього важкий погляд. Твінсен, як завжди, мав рацію. І все ж серце рвалося до горизонту, де, здавалося, манив вже безхмарний небокрай. Проте обов'язок кликав його назад — у камінь, у тіні, у нескінченні слова.

— Та знаю я, знаю! — різко кинув Дарілей, спинившись так, що поли його плаща змахнули повітря. — Ніби я без тебе не розумію, що тут усе тримається на моєму слові.

Твінсен навіть бровою не повів, тільки схрестив руки за спиною і спокійно витримав грізний погляд.

— Якщо б я лякався кожного твого буркотіння, то давно б утік світ за очі, — відповів він рівно, але з ледь помітною усмішкою. — А я все ще тут. Та й, підозрюю, сердишся ти не на мене.

Дарілей глибоко вдихнув і зітхнув, опустивши плечі.

— Ти правий, — пробурмотів він. — Просто... один ранковий інцидент зіпсував мені настрій.

— Інцидент? — підняв брову Твінсен. — То, значить, саме через цей… інцидент Ваша світлість ледь встиг з’явитися щоб зустріти леді Лауріель?

У голосі його прозвучала така добродушна іронія, що Дарілей кинув на нього сердитий, але зовсім не грізний погляд.

— Та нічого такого не було, — буркнув він. — Просто одна навіжена вершниця…

— А-а-а, — протягнув Твінсен, і в його очах ледь приховано спалахнули іскри жарту. — Вершниця, кажеш? Тепер зрозуміло. Я вже думав, що принца затримали справи... ем, значно приємнішого характеру.

— Не смій перекручувати, — у голосі Дарілея промайнуло справжнє роздратування, та куточки губ зрадницьки сіпнулися. — Вона мені тільки день зіпсувала, більше нічого.

— Зіпсувала чи, може, розбурхала? — не вгамовувався Твінсен, намагаючись зазирнути йому просто в очі, наче вивчав Дарілея, але не як слуга — як рівний товариш.

Дарілей відвернувся, знову рушаючи коридором, і кинув через плече:

— Твінсене, краще тримай язик за зубами, бо інакше я тебе особисто відправлю патрулювати дорогу в пустоші.

Слуга тихо засміявся, поспішаючи наздогнати свого пана.

— Ох, а я вже грішним ділом подумав, що знайшовся хтось, через кого ти готовий порушити навіть власні правила. Але, видно, мені й далі доведеться залишатися єдиним, хто сміє тебе злити. 

Дарілей кинув на нього ще один різкий погляд.

— Гаразд, гаразд, я помовчу… — помічник підняв руки в примирливому жесті, а потім хитро усміхнувся й додав, — поки що.

У затіненому коридорі палацу, де стіни прикрашали стародавні мозаїки із зображенням хвиль і вітрил, на нього вже чекали представники ельфійської делегації. Високі, спокійні, але з відчутною напругою в погляді, вони простягнули Дарілею кілька сувоїв, перев’язаних сріблястими стрічками.

— Ось останні звіти та умови, які ми підготували, — коротко сказав старший радник, легенько кивнувши.

Дарілей переглянув документи. Усе було чітко: потреба в ліках збільшувалася, а їхні власні майстри відставали від рецептури друїдів. Він зітхнув і, не промовивши більше й слова, рушив разом із делегацією до великої зали для перемовин.

Зала зустрічі, розташована в центрі замку, була просторою й світлою, але атмосфера швидко стала задушливою. За столом уже чекали друїди. Вони сиділи, мов коріння, що проросло крізь камінь: нерухомі, з тонкими усмішками, в яких більше було поблажливості, ніж щирості.

— Наші нові зілля не псуються місяцями, — промовив один із них, погладжуючи бороду з повільною зверхністю. — Таких рецептів не знає ніхто. І ми не віддамо їх задарма.

— Ми пропонуємо ціну, що відповідає справжній цінності, — додав інший, трохи нахилившись уперед. — Ви або платите, або залишаєтесь зі своїми старими відварами.

Дарілей відчув, як у грудях наростає хвиля обурення. «Бундючні старегани, — майже вирвалося з вуст, але він вчасно прикусив язика». Його погляд холоднів, хоч голос звучав рівно:

— Ваша ціна непомірна. Ви вимагаєте вдвічі більше, ніж вартує поставка. І при цьому не надаєте жодних підтверджень якості.

— Зразки? — один із друїдів скривився так, ніби почув щось образливе. — Це наша таємниця. Ви отримаєте товар після оплати. До того — жодних крапель.

У Дарілея сіпнулася брова. Пальці самі стиснулися в кулак під столом, аж нігті вп'ялися в долоню. Лише так він стримав себе від різкого руху. Міцно зціпив зуби й змусив обличчя залишатися незворушним. Це була дипломатія, а не поле бою.

— Ми не купуємо кота в мішку, — відказав він, відхилившись на спинку стільця. — Якщо ви впевнені у своєму товарі, вам нічого приховувати.

У залі повисла тиша. Друїди перезирнулися, їхні усмішки потьмяніли. Та поступитися вони не збиралися.

— Отже, ми ще раз обговоримо умови, — нарешті сказав старший із них, і в його голосі бриніло роздратування. — Наступної зустрічі ви отримаєте наші нові пропозиції.

Дарілей кивнув.

— Домовлено.

Він підвівся, не зронивши більше жодного слова. Його пальці трохи тремтіли, коли він стискав сувій у руці, але обличчя лишалося холодним і спокійним, як маска.

Зустріч закінчилася нічим. Лише відкладене рішення, лише примарна надія, що наступного разу вони все ж досягнуть угоди.

Дарілей повільно вдихнув, зціплюючи зуби. Друїди… їхня зарозумілість не знала меж. Вони гралися з його терпінням, але головне питання залишалося: як їм вдалося зробити відвари стійкими? Можливо, угода з магами? Або нове застосування їх власної сили?

«Треба дістати хоч краплю, хоч крихту, — подумав він. — Я відчую залишки магії. Від мене не сховається навіть найтонший відбиток закляття. Мій дар, відчувати сліди магії, в цьому допоможе».

Дарілей втомлено потер чоло. День видався напруженим. Від самого ранку ні хвилини перепочинку. Та й у майбутньому не передбачалось полегшення...