4.1 буддена рутина

Неподалік великої зали замку, де вже розставили крісла та блищали відполіровані столи для перемовин, Дарілей нервово зітхнув, поправляючи застібку на камзолі. Передчуття чергової зустрічі з людською делегацією його не тішило — надто вже втомлювала формальність подібних розмов.

(Зала для зустрічі делегацій)

— Ох, Дарілею, — з солодкою усмішкою пролунало поряд, — хіба ж це не чудова нагода показати свою силу й мудрість? Я, звісно, завжди можу підтримати тебе порадою.

Він навіть не мусив озиратися: сріблясто-золотаве волосся Лауріель уже сяяло біля його плеча, а її голос дзвенів на межі з нав’язливістю. Вона ходила за ним крок у крок, наче тінь, яка вперто відмовлялася відриватися від стіни.

Дарілей скривився, але швидко повернув вираз обличчя в нейтральний.

— Лауріель, твоє бажання бути корисною гідне захоплення. Але, — він зробив коротку паузу, обережно добираючи слова, — перш ніж називатися радницею, слід принаймні ознайомитися з самим ходом справ.

В її очах на мить блиснув вогник — образа, майстерно схована за натягнутою усмішкою.

— Звісно, — відповіла вона м’яко. — Я завжди слухаю і вчуся.

У цей момент з-за колони вигулькнув Твінсен, обтрушуючи руки від пилу, наче й він тут щойно закінчив щось важливе.

— Ох, ваша світлосте, — хмикнув він, — мушу визнати: є такі люди, що вміють бути скрізь, де їх не чекають. Від природи… хм, наполегливі.

Твінсен нахилив голову у вічливому поклоні, ніби лише зараз помітив Лауріель.

Дарілей ледве стримав усмішку, і лише ковзнув на свого вірного слугу поглядом: мовляв, замовкни, бо ще почує. Лауріель, між тим, навіть не здригнулася, наче й не зрозуміла натяку.

— Та це я так, про одну знайому з кухні. Чудова жінка. Голос — як дзвін, — додав помічник, зробивши невинний жест руками.

Принц пройшов до головного входу, де вже чекала делегація людей. Він зробив глибокий вдих, обернувся до Лауріель і вклонився — формально, з бездоганною ввічливістю.

— Мушу залишити тебе, Лауріель. Перемовини — справа тонка й… надзвичайно нудна. Спершу я сам пройду крізь цю муку, а тоді подумаємо, як долучити й тебе.

І, не давши їй можливості заперечити, Дарілей розвернувся й рушив назустріч гостям. Його кроки були рішучі, навіть якщо серце вже передчувало, що ця зустріч нічим не приємніша за «приємну компанію» Лауріель.

А позаду лишилася вона — усміхнена, непорушна, із блиском у погляді. Усмішка говорила: Добре, сьогодні ти ухилився. Але це ще далеко не кінець. Та й твоєму помічникові я ще припну язика.

Зала палацу в Іктарісі сяяла золотом. Полуденне сонце лилося крізь високі вікна, спалахуючи на гербах і шовкових прапорах. Та за цією величчю ховалася задуха — важке повітря від десятків тіл, перебите солодкуватим чадом ладану й винних настоїв.

Дарілей сидів на почесному місці серед делегації ельфів. Він знав — має виглядати бездоганно: пряма спина, спокійний погляд, ввічлива усмішка, коли посол розводиться у довгих промовах про «мир та співпрацю». Він і справді усміхався… але кути вуст боляче нили від фальші.

Він чув не слова — лише гул. Усе зливалося в одноманітний потік: вони скаржились на мита й просили збільшити поставки зерна. І також не забували нахваляти вправність своїх майстрів. Делегати були надто люб’язні, надто обережні, наче ступали по тонкому льоду.

Дарілей стиснув зуби так, що щелепа заклякла. Знову він мав сидіти тут, а за дверима ще й чекала надокучлива «дорога гостя». В цьому він анітрохи не сумнівався.

Твінсен вловив настрій принца. Він добре навчився розуміти свого господаря за стільки років служби йому. Він нахилився ближче й тихо, майже з насмішкою прошепотів:

— Дивно, Ваша світлосте … адже саме ти наполіг, щоб очолити делегації від ельфів.

Дарілей повільно перевів на нього очі. У них блиснув холод, хоч усмішка на обличчі лишалася тією ж чемною.

Він нічого не відповів. Бо правда була б надто гіркою: він справді сам обрав цю муку. Лише для того, аби зостатися в Іктарісі. Тільки узбережжя тримало його тут. Він хотів особисто стежити за обрієм, ловити кожну зміну смарагдової хмари, кожен подих вітру.

Там, невдовзі мала з’явитися вона.

Аміра.

Його кохання, яке він так і не втримав. Його біль, що роз’ятрював серце. Вона повинна повернутися, коли приборкає шторм, — і відтоді він жив тільки цим очікуванням. Побачити її ще хоча б раз.

Дарілей опустив погляд на пергамент із черговим договором. Його пальці майже не рухалися, коли він тримав перо, — усі думки були за вікном, де сонце грало над синьою лінією моря.

Усі ці голосні промови з людьми здавалися йому звичайною грою ввічливості, з ними вже все й так було погоджено. Справжнє випробування чекало пізніше — зустріч із друїдами. Там доведеться грати не словами, а нервами. Але це буде трохи пізніше. Зараз він ще має трохи часу, щоб вдихнути солонуватий бриз океану й побути наодинці з собою. 

Дарілей швидко поставив підпис, натягнув на вуста люб’язну усмішку й кинув кілька чемних фраз, що лунали порожнім звуком.

Перемовини нарешті завершилися. Дарілей вийшов із зали, де ще довго перегукувалися голоси делегатів, і зупинився у високому коридорі, спершися плечем на прохолодну мармурову стіну. Йому здавалося, що слова учасників досі дзвенять у вухах. Усе це безкінечне дипломатичне теревеніння вимотувало сильніше, ніж день у поході.

І саме в ту мить, коли він з полегшенням перевів подих, поруч — наче з тіні — виринула Лауріель. Її поклін був бездоганним, відточеним, але очі світилися такою впевненістю, що поклон здавався лише формальністю.

— Ваша Світлосте, — її голос бринів, наче струна. — Сьогоднішній день знову підтвердив: без вашого слова ніхто не наважується рухатись уперед.

Вона легенько нахилилася, і кінчики її сріблясто-золотих пасм ковзнули по плечах, неначе навмисне створюючи ефект урочистості. Ледь-ледь, ніби ненавмисно, її пальці торкнулися його руки. Дотик був майже невагомим, але достатнім, щоб він відчув — це жест, який претендує на більше, ніж дружню підтримку.