3 Покарання й виклик

Кімната здавалася замалою, аби вмістити її гнів — стіни ніби звужувалися, відбиваючи кожен крок гучним відлунням. Вікно було відчинене навстіж, та навіть свіже повітря не вгамовувало спеку роздратування, що палала в грудях. Дівчина — ще у простій сукні після повернення з поїздки — міряла кроками підлогу, наче розлючена левиця, замкнена в клітці.

— Зарозумілий, самовпевнений, бундючний… вискочка! Нахаба! Гад! — майже прошипіла вона, різко розвертаючись на п’яті й розмахуючи руками, ніби готова когось придушити.

— Погляньте-но, який герой — подвиг здійснив! Врятував беззахисну дівчину в біді, — протягнула вона вдавано ніжним голоском, манірно притиснувши руку до грудей і тріпнувши віями так, що виглядала бридко-солодкавою пародією.

Обличчя миттєво спалахнуло, долоні зімкнулись у кулаки, і їй здалося, що ще трохи — і вона справді когось вдарить.

— Якби я могла… О, якби я тільки могла, то власноруч зім’яла цю його зверхню посмішку!

Вона пройшлася ще раз з кутка в куток, шарпнула край плаща, що висів на стільці, й кинула його на підлогу, ніби саме він був винен у всіх її нещастях.

— Через цього гада я мусила вислуховувти безкінечні повчання моїх людей! — вигукнула вона так, що голос зірвався на писк, а плащ, який вона копнула ногою, з’їхав аж під ліжко. — А потім ще й батько… з його вічними нотаціями! Наче я мала намір себе вбити!

Губи її скривилися в уперту лінію. Вона зупинилась перед дзеркалом і вп’ялася в нього поглядом так, ніби її власне віддзеркалення було змовником у цьому приниженні.

— І мало того, що мене перед усім містом виставили посміховиськом, так я ще й покарання отримала! Покарання! — її голос задзвенів від обурення. — Якщо я ще колись зустріну цього... цього самозакоханого ельфа, я… я…

Вона запнулася, не знаходячи досить дошкульного слова. Потім різко відвернулася, схопила подушку з ліжка й пожбурила нею у двері.

— Я краще взагалі ніколи більше його не побачу! — урочисто кинула вона, немов давала клятву перед усім світом. Та вже за мить тихіше додала крізь зуби: — Або ж… власноруч придушу, якщо доля таки зведе.

У двері тихо постукали.

— Пані, — несміливо озвалася служниця, — вас бажає бачити пан Деларіон.

Еліріан різко зупинилася, на мить стиснувши повіки. І майже простогнала подумки: Що ще? Батько знову нотації читатиме?

У великій світлій залі батько вже чекав на неї. Сивина ще не торкнулася його волосся, але на лобі вже пролягла перша зморшка. В його очах змішалися мудрість і втома. Поруч — мати, спокійна й тиха, мов берегиня цього дому.

— Доню, — батько заговорив лагідно, але з тією твердою інтонацією, якій важко було перечити. — Час іде. Ти вже не мала. Тобі слід подорослішати.

Еліріан нахмурилась.

— Якщо це знову про мою невдалу прогулянку…

— Ні, — він підняв руку, спиняючи її, — не лише про це. Я вже довго розмірковую. І сьогоднішній випадок підштовхнув мене до прийняття остаточного рішення. Я хочу, щоб ти нарешті замислилася про шлюб.

Еліріан відчула, як у скронях закипіло. 

Ну звісно. День стає тільки «кращим». І все через того гада. Знову він… Якби не той довбаний рятівник, якби не його демонстративне «подвигоподібне» втручання, вона б і не впала, не осоромилась, не сиділа б тепер у цій пастці. І батько не мав би приводу згадувати про якісь дорослі обов’язки. 

Усе — через того самовдоволеного гада!

— Шлюб?! — вигукнула вона, не стримавшись. — Я не збираюсь виходити заміж за когось, кого ви мені виберете!

В батькових очах з’явився смуток, але голос залишався м’яким:

— Ти ще не розумієш. У шлюбі ти матимеш опору, матимеш любов і турботу. Я оберу достойного чоловіка. Він буде захищати тебе, цінувати. Це краще для тебе, ніж ці пустощі, які забирають час і приносять тільки прикрощі.

Вона задихалась від обурення.

Будь ти прклятий! Де той недолугий рятівник тільки взявся на мою голову?! Якби не його пиха, не його «рятівний» жест, то й батько не мав би підстав вчити мене життю. Це все його провина — того клятого вишкребка. Наче й мало було приниження впасти з коня при своїй свиті, так тепер ще й доля моєї свободи висить на його вдаваній доброчесності.

Еліріан стискала пальці в кулак так сильно, що нігті впивалися в долоню.

Чому його поява обертається таким лихом для мене? Чому тепер навіть слова батька звучать як продовження кари за ту зустріч?

— Доню, — батько м’яко поклав руку їй на плече, — ти вже достатньо доросла. Настав час подумати про своє майбутнє.

Моє майбутнє? — гірко відгукнулось у неї всередині. — А чи справді воно моє, якщо ним так легко розпоряджаються інші? Більше схоже, що я лише поневолена пташка, яку зачиняють у клітці під приводом турботи?

Батько повернувся в своє крісло.

— Це твоє життя, але батько вірно говорить, доню, — додала мати, прихилившись до нього. Її очі світилися теплом. — Подивися на нас. Удвох ми змогли збудувати дім, виховати тебе, тримати вогонь родини. Для жінки немає вірнішого шляху, ніж бути дружиною і матір’ю. Це не тягар, це обов’язок і щастя водночас.

Дружина… мати… — повторила вона подумки, і їй здалося, що ці слова закручуються довкола, мов міцні тенета. — А якщо я не хочу бути «чиєюсь»? А якщо я не для того народилась, щоб стати прикрасою чиєїсь долі?

Еліріан ковзнула поглядом по обличчях батьків, побачила, як ніжно вони дивляться одне на одного, і щось солодке й небезпечне стисло її серце. На мить вона уявила себе такою ж — з коханим поруч, із дітьми, зі своїм вогнищем. Але ця хвиля була схожа на заборонений трунок, від якого паморочилося в голові.

Вона враз загасила цей вогник у собі, різко стиснувши кулаки.

Ні. Не піддамся. Їхня ніжність — їхня, не моя. А моя доля — боротися, відстоювати власний шлях. І хай цей самовпевнений гад горить у вогні, бо саме через нього я тепер мушу слухати ці настанови!

— Я не буду жити за чужими правилами, навіть вашими. Я ще не готова й не хочу! — її голос лунав уперто, мов дзвін. — Я не стану слухняною лялькою, яку можна вбрати у весільну сукню і виставити поруч із незнайомцем!