2.2

Вони рушили внутрішнім двором. Дарілей неквапом вів її повз садові арки, і тут зупинився біля мармурової статуї.

— Ось, наприклад, робота майстра Аленора, — промовив він. — Кажуть, вона символізує непорушність і стійкість духу. Хоча, між нами, — він нахилився трохи ближче, наче довіряючи секрет, — я певен, що вона символізує невміння майстра робити живі обличчя. Ви тільки гляньте: ця бідолашна пані ніби ковтнула лимон.

Його очі блиснули від стриманого жарту. Придворні, які йшли трохи позаду, зніяковіло втупилися в бруківку. Жоден не наважився бодай посміхнутися.

Лауріель затримала подих на мить — чи то з подиву, чи з досади — і лише тоді всміхнулася з показною легкістю. І зробила невимушений рух, ніби теж розважилася.

— О, Ваша світлосте, ви завжди мали неперевершене почуття гумору, — її голос звучав медово, та в погляді на мить промайнув холод.

— Тішуся, що ви це цінуєте, — спокійно відказав він і тактовно звільнив свій лікоть, неначе мимохідь, — адже попереду ще чимало подібних «шедеврів».

Твінсен, крокуючи позаду, бачив, як Лауріель, не втрачаючи усмішки, злегка напружила плечі. Вона чудово приховувала досаду, але він знав: у її душі вже клекотало роздратування. 

«Чи не занадто різкий з нею принц? Це точно матиме наслідки...»

Дарілей неквапом повів Лауріель алеєю далі, обсадженою старими лімарськими деревами. Золотаве проміння пробивалося крізь листя, кидаючи мерехтливі тіні на кам’яну доріжку.

— А ось і наш знаменитий фонтан, — промовив принц, зупиняючись біля розлогого мармурового басейну з вирізьбленими німфами. — Його спорудили майже сто років тому. І, певно, стільки ж часу він протікає.

Вода дійсно дзюрчала дещо кумедно, стікаючи боком, немов фонтан постійно зітхав від власної старості.

— Протікає? — Лауріель підняла брову, намагаючись зберегти доброзичливий тон. — І що ж, його не полагодили?

— Полагодили, — цілком серйозно відповів Дарілей. — Двадцять два рази. Певно, тепер він уже образився б, якби ми таки полагодили його остаточно. І ми просто вважаємо це частиною задуму.

Кілька придворних за його спиною майже одночасно відкашлялися, щоб стримати сміх. Лауріель же змусила себе голосно й мелодійно засміятися — ніби саме вона вигадала назвати дефект «задумом».

— Яка дотепність! — сказала вона, впевнено беручи його під руку знову. — Ви вмієте дивитися на все з іншого боку.

— Так, — сухо відказав він. — Особливо коли цей «інший бік» — мокра стіна покоїв через цей фонтан.

Вони рушили далі, підходячи до однієї з довгих галерей. На стінах висіли величезні полотна з образами предків.

— А це, — почав Дарілей, зупиняючись біля портрета суворого чоловіка в розкішному вбранні, — мій прапрадід. Він відомий тим, що виграв битву проти трьох армій.

Лауріель зацікавлено зупинилася.

— Вражаюче. Яка мудрість, яка сила…

— А ще, — продовжив принц рівним тоном, — він відомий тим, що заснув просто посеред переможної промови. Відтоді всі його промови скорочували удвічі. А придворні, кажуть, полегшено зітхали — бо саме тоді починалася справжня вечеря.

В очах Лауріель блиснула миттєва іскра невдоволення, але вона лише кивнула й усміхнулася, наче цей факт її вельми розважив.

— Ви завжди такі щирі у своїх розповідях, Ваша світлосте, — її голос звучав солодко, та пальці, що стискали його руку, напружилися.

Дарілей удав, що не помітив.

— Щирість — то рідкісний дар при дворі. Іноді корисний. Інколи небезпечний, — він повів її далі.

Вони вийшли у внутрішній сад, де на невеликому пагорбі височіла альтанка, увита плющем.

— Ось тут, — сказав принц, — найкраще місце для спокійних розмов. Принаймні так вважає один з моїх радників. Хоча, між нами, він використовує альтанку не для розмов, а щоб дрімати в тіні.

— Я певна, ви ніколи б не стали витрачати час на дрімоту, — промовила Лауріель з м’яким докором, ніби натякаючи на його «обов’язок» проводити час із нею.

Дарілей повернувся до неї, всміхнувшись кутиком вуст:

— Ви маєте рацію. Я ніколи не дрімаю… принаймні, поки поруч є ті, хто вважає за потрібне не зводити з мене очей.

Придворні втупилися в землю, удаючи, що розглядають гравій під ногами. Лауріель же вклала в усмішку все вміння придворної гри — і тільки Твінсен, крокуючи позаду, бачив, як у її очах на мить майнула відверта лють.

Вони піднялися до альтанки, і Лауріель дозволила собі ще трохи сильніше притиснутися до принца, ніби це було абсолютно природно.

— Я відчуваю, що тут, у вашому замку, навіть повітря інше, — сказала вона солодким голосом. — Таке відчуття дому. Можливо, колись я справді зможу назвати ці стіни своїми.

Придворні при цих словах завмерли. Хтось мимохіть кашлянув, але швидко опустив голову, аби не зустріти її погляду.

Дарілей відповів так само легко, як увесь цей час, але цього разу його слова влучили точніше, ніж будь-який меч:

— Це правда, — кивнув він. — Для кожного відвідувача замок стає домом. І ми завжди раді гостям. Особливо тим, хто вміє оцінити наш старий фонтан і дрімотливу альтанку.

— Гостям? — повторила вона, мало не спіткнувшись на цьому слові.

Принц нахилив голову в знак ввічливості, немов підтверджуючи: саме гостем вона для нього зараз є. Ні більше, ні менше.

На мить вираз її обличчя застиг, усмішка стала крихітно надломленою. Та вже за секунду Лауріель зібрала себе, знову засяяла красою й відповіла з холодною витонченістю:

— Як же приємно бути вашим гостем, Ваша світлосте.

Тільки Твінсен помітив, як напружилися її пальці на ручці віяла, і тихо відвернувся, аби приховати ледь помітну усмішку.

Дарілей же легко запропонував:

— Дозволь мені тепер провести тебе до покоїв. Ти повинна відпочити після дороги.

Він подав їй руку так, що це більше нагадувало не запрошення, а делікатне завершення розмови. І Лауріель змушена була прийняти його умови.

Супровід до покоїв був коротким і урочистим. Слуги розчинили важкі двері, запрошуючи леді Лауріель увійти. Вона ще раз усміхнулася принцу — холодно, стримано, але бездоганно, так, щоб усі придворні бачили, що вона тримає ситуацію під контролем. Дарілей чемно нахилив голову й попрощався, залишивши її саму.