2.1 приїзд леді Лауріель

Біля воріт замку стояв худорлявий ельф із пронизливим поглядом — Твінсен, вірний друг і слуга принца. Він нервово переступав із ноги на ногу, раз у раз поправляв плащ і нетерпляче зиркав то на під’їзну дорогу, то на високі брами. Сьогодні був день, коли прибувала важлива гостя. Король наполіг, щоб сам Дарілей особисто зустрів її. Жодних відмовок. Жодних запізнень.

(Твінсен)

А принца, як на зло, ніде не було.

— Якби ж то Його світлість бодай раз з’явився вчасно… — пробурмотів Твінсен, стискаючи кулак. — І саме сьогодні! Якщо карета підкотить, а він ще десь блукає… Це ж ганьба на все королівство. Ох, бідна моя голова. Мені її точно не зносити.

Він ковзнув поглядом у далечінь і раптом застиг: на алеї з’явився знайомий силует. Принц йшов швидко, майже біг. Його золотаве волосся розтріпалося, плащ у пилюці, обличчя спітніле після дороги. Твінсен видихнув з полегшенням, але водночас насупився.

— Ваша Світлосте! — кинув він, коли Дарілей підійшов ближче. — Хоча б сьогодні можна було б утриматися від ваших… пригод. Уявіть, що сказав би Його Величність, якби карета прибула, а ви десь тинялися!

Дарілей лише скоса глянув на нього, втомлено посміхаючись.

— Я встиг, Твінсене. І цього цілком досить.

— Встиг, — буркнув той, обійшовши принца колом, оцінюючи його з голови до ніг. — Запилений, у подертих рукавицях… Так, справді чудовий вигляд для зустрічі леді Лауріель. Ти ж пам’ятаєш? Вона не якась там випадкова гостя. Донька радника Еланора, твоя давня знайома, до того ж. Усе місто дивитиметься на вашу зустріч. А ти, наче якийсь недолугий учень, що з лекції втік…

Дарілей ледь зітхнув, але змовчав. Він не збирався пояснювати, чому саме тепер його плащ і чоботи вкриті шаром пилюки, а рукава зім’яті після зустрічі з тією впертою вершницею.

І в ту ж мить важкі ковані брами почали розчинятися. За ними показалася карета глибокого синього кольору з гербом радницького дому. Вона підкотила повільно, під гуркіт копит і скрегіт коліс по бруківці.

Твінсен розправив плечі й кинув короткий погляд на принца.

— Ось вона. Леді Лауріель. Спробуй хоча б виглядати так, ніби чекав на цю зустріч, Ваша світлосте.

Дарілей усміхнувся краєм вуст — холодно й майже глузливо.

— Я завжди чекаю. Просто не завжди показую.

Карета зупинилася. Золоті дверцята відчинилися, і світло осяяло ніжну постать леді Лауріель, що виходила назустріч своєму «доброму другу дитинства».

З карети вийшла дівчина, чия поява притягнула всі погляди вже з першого кроку. Лауріель була високою і стрункою, з тією класичною ельфійською красою, що видавалася майже нереальною. Ідеально рівні риси обличчя, гострі, витончені вилиці, підкреслені тонким відблиском сріблясто-золотавого волосся, яке спадало рівними хвилями й було закріплене діадемою з блакитними каменями. Жодного зайвого пасма, мовби вона щойно вийшла з полотна стародавнього майстра.

Її сукня була вишукана, але без надмірностей: строга лінія, темно-синій шовк, вишитий сріблом уздовж рукавів та подолу. Символіка її роду — стилізоване сяйво зорі — ледь помітно мерехтіла на тонкому поясі. Усе в ній говорило про статус і владу, але водночас підкреслювало холодність, відстороненість, що йшла поруч із її красою.

Лауріель ступала впевнено, злегка задерши підборіддя. В її поставі не було ані крихти вагання — лише гордість і невимушена впевненість тієї, хто звик отримувати найкраще. Її рухи були плавними, але не м’якими — радше точними, відміряними, як у майстра, що контролює кожну деталь.

(Леді Лауріель)

Вона зупинилася перед принцом, злегка схиливши голову, але її очі — глибокі, синьо-сталеві — світилися тим особливим блиском, який швидше нагадував виклик, ніж щиру прихильність.

— Ваша світлосте, — промовила вона мелодійним голосом, і навіть вітальні слова звучали так, ніби вона дарувала милість. — Я знала, що ви особисто зустрінете мене. Інакше й бути не могло.

Лауріель говорила легко, але в кожній фразі відчувалося приховане «ми»: наче вони вже давно були єдиним цілим, лише формальності ще не завершені. Вона не боялася натякати на майбутнє, у якому вони стоятимуть поруч — принц і його гідна супутниця. 

Її погляд на мить затримався на Дарілеєві так, що присутнім важко було не помітити — вона бачила їх як ідеальний союз — і політичний, і особистий, і сумніву в цьому не мала.

Дарілей же залишався привітно стриманим. Його усмішка була ввічливою, слова чемними, як до давньої подруги дитинства, з якою його пов’язують роки знайомства.

— Лауріель, радий тебе бачити, — відповів він привітно, але стримано, без тієї емоції, якої вона прагнула. — Сподіваюсь, дорога не була виснажливою?

Вона легко усміхнулася, уловивши цю тонку дистанцію, і в її очах майнув ледь помітний холодок.

Твінсен, який стояв осторонь, лише здригнувся — він знав, що ця зустріч обіцяє бути не такою вже й простою.

— Дорога була довгою, але для мене це ніщо, — відказала Лауріель мелодійним голосом, ледь доторкнувшись до рукава принца. — Поруч із вами, Ваша світлосте, будь-які труднощі зникають.

Дарілей нахилив голову у ввічливому напівуклоні.

— Тоді, можливо, бажаєте трохи перепочити у відведених для вас покоях? Я особисто вас проведу.

Вона зробила паузу, немов обмірковуючи, а тоді всміхнулася занадто широко, аби це було природно.

— Ох, ні, Ваша світлосте. Я відчуваю себе цілком бадьоро. Що може бути приємнішим за коротку екскурсію палацом… у вашій компанії? — з удаваною невимушеністю мовила Лауріель, упевнено беручи його під лікоть.

Дарілей коротко зиркнув на Твінсена, і той мало не закотив очі.

— Гаразд, — мовив принц із легким нахилом голови. — Хоча попереджаю: цей палац відомий небезпекою заплутатись у коридорах. Кажуть, одного радника шукали три дні, поки він сам не вийшов, і то випадково.