1 інцидент

Хвиля розбилася об скелі й відступила, залишивши пінистий слід. Вітер рвучко шарпав плащ Дарілея, на мить надуваючи його, немов крила. Солоні бризки падали на шкіру.

Та він невпинно вдивлявся у тонку лінію горизонту, де смарагдові хмари клубочилися, випускаючи іскри світла, наче всередині билися блискавиці, загорнуті в темряву магічного шторму.

Морський бриз ворушив його волоссям, у небі різко кигикали чайки, але він не чув ані їхніх голосів, ані солоного подиху моря. Лише одна думка жевріла в ньому:

Коли шторм розсіється — вона повернеться.

Він у цьому не мав жодних сумнівів. Вона точно з ним впорається, виконає свою обіцянку і нарешті звільнить землі Андали від цього прокляття. Адже не існувало сили, яка була б їй непідвладна. Навіть могутня стихія не зможе встояти перед нею… так само, як і його серце не змогло.

Сумна усмішка торкнулася його губ. Дарілей обережно дістав із сумки найціннішу річ, що залишилася від неї — срібний браслет. Сонце ковзнуло по металу, й браслет спалахнув відблиском, мов коротка згадка її усмішки. 

Дарілей на мить прикрив очі — йому здалося, ніби метал ще теплий від її руки. Колись він подарував його їй. А тепер...

Він ще мить тримав прикрасу в руках, ніби намагаючись відчути її тепло, і так само обережно сховав назад.

Час іти. Обов’язок чекає.

Він рвучко накинув каптур, наче хотів заховати не лише обличчя, а й ті думки, що рвали його зсередини. Кроки швидшали. Вулиці розгорталися перед ним, наче лабіринт: вузькі проходи, гучні голоси торговців, клацання коліс возів, гуркіт кроків. Кольорові полотнища над ятками тремтіли від ранкового вітру. А за спиною лишався берег і шум прибою.

Місто прокидалося. Торговці поспіхом розкладали товар, розкривали важкі крамничні двері, у майстернях уже дзенькали молотки. Аромат свіжої випічки та пряних трав пробивався крізь ранковий холод, але він не відчував тепла від цих запахів — у грудях була пустка.

Погляд мимоволі зачепився за фонтан у дворику ратуші.

— Чому я, коли привів її сюди, попросив загадати бажання не фонтану, а мені? Бажання, яке я міг би здійснити для неї… Якби тільки все склалося інакше. Може б, тоді ми…

Слова обірвалися в голові, щелепи зімкнулися так, що аж заболіло.

Досить. Чому я знову про це думаю? На що сподіваюся? Що чергова зустріч із нею щось змінить, поверне? Ні, буде тільки гірше. Лише біль, ще глибший, ніж раніше. І я все одно чомусь тягну за собою ці спогади, як камінь, прив’язаний до шиї…

Сонце грало у воді, розсипаючи іскри на його обличчя. Бризки падали з тихим сміхом, та для нього цей звук був болючим нагадуванням. І раптом цей звук перекрило іржання. Раптове. Гучне. Воно вирвало його з цього болота думок.

Гуркіт копит вдарив у бруківку так, що земля під ногами здригнулася. Чорний кінь вирвався з провулку, мов сама буря, очі зблискували вогнем, ніздрі випускали клуби пари.

Дарілей відскочив убік ще до того, як свідомість встигла осмислити небезпеку. І в ту ж мить кінь став дибки, й уламки каменю посипалися з-під копит у різні боки. Ще мить — і він опинився б під важкими ударами, разом із пилом і камінням.

(Кінь навіженої вершниці)

Кінь знову став дибки — різко, майже з люттю — і цього разу вершник таки полетів додолу. Мідні пасма розлетілися у повітрі, спіймавши сонце й спалахнувши, немов полум’я. Плащ розкрився широким розчерком — червоний силует, схожий на крила хижака.

Вершниця… — блискавкою майнуло в голові Дарілея.

Він рвонув уперед. Усе навколо втратило швидкість: дзенькіт підків об камінь, шум натовпу, навіть власне серцебиття. Лише її фігура, що повільно падала, заповнила весь його світ.

В останній момент він підхопив її, відчувши легку, майже невідчутну вагу тіла, і разом вони впали на бруківку. Він притис її до себе, перекочуючись, аби прийняти удар замість неї.

Потім — тиша.

Світ зник, розчинившись у густій хмарі куряви, здійнятій копитами.

Дарілей повільно підвів голову. Його пальці, не відразу відпускаючи, обережно відсторонили тендітне тіло. І тоді вона підвела погляд…

Волошкові очі. Глибокі, як лісові озера, повні переляку й ще чогось невимовного — того, що змусило його забути, як дихати.

Ця мить розтягнулася до межі… і, здавалося, не збиралася закінчуватися.

Першою отямилася дівчина. Різко підхопилася на ноги, рвучко вирвавшись із його обіймів. У її погляді ще жеврів переляк, а щоки зрадницьки спалахнули легким рум’янцем.

Дарілей підвівся слідом, ледь поморщившись і потерши забите плече.

— Я хотіла сказати… — почала вона, але слова розсипалися.

— Простого «дякую» буде цілком достатньо, — спокійно підказав він, наче допомагаючи дитині згадати вірш. 

Він звик, що жінки розгублюються поряд із ним. Усі… крім неї. Вона ніколи не втрачала рівноваги. Ну, майже ніколи. Тож він вирішив благородно полегшити врятованій дівчині завдання — прийняти подяку й швидко завершити розмову. Час підтискав.

— «Дякую»?! — вибухнула незнайомка. — Це за що, цікаво?!

Вона підперла боки руками, погляд, гострий як ніж, прошив його з голови до п’ят.

Дарілей кліпнув. Один раз. Другий. І подумав, що, можливо, цього разу врятував не ту дівчину, яка хотіла бути врятованою.

— Це за що дякувати, га?! — дівчина підступила ближче, мало не тицьнувши йому пальцем у груди. — Ви самі винні! Бредете собі посеред дороги, наче вас там не існує, й ще дивуєтесь, що люди страждають через вашу необережність!

Дарілей ошелешено кліпнув. В його очах, ще мить тому, вона виглядала крихкою та беззахисною… а в її очах він був лише самовпевнений незнайомцем.

— Перепрошую, що? — він майже розсміявся від абсурду. — То виходить, я винен у тому, що врятував вас від падіння?

— Врятували? — її очі спалахнули. — Та якби не ви, я б узагалі не впала!

— Цікаво… — Дарілей потер плече, що досі боліло. — Значить, я мав ловити вашого коня, доки ви літаєте над бруківкою, так?