Глава 20. — А ти боїшся тьми?

✟

Глава 20. — А ти боїшся тьми?

“Who looks outside, dreams; who looks inside, awakes.”
— Carl Jung

Питання прийшло без звуку.

Ніхто в класі його не вимовив.

Учителька продовжувала щось пояснювати.

Хтось перегортав сторінку.

Хтось уже закінчив писати.

Але всередині, між усіма цими звуками, раптом дуже чітко виникла проста фраза:

— А ти боїшся тьми?

Він навіть не одразу зрозумів, чому це прозвучало настільки виразно.

Наче хтось сказав це прямо поруч.

Хоча поруч ніхто не дивився на нього.

Темрява завжди дивна тим, що люди бояться її не через саму відсутність світла.

Страх народжується не в темряві.

Страх народжується в тому, що в ній уява отримує більше простору.

У світлі предмети мають форму.

Контури.

Назви.

Стіл — це стіл.

Стіна — це стіна.

Двері — це двері.

Але варто світлу зникнути, як усе знайоме починає ставати чимось іншим.

Стілець може здатися силуетом.

Куртка — чужою постаттю.

Тінь — рухом.

І, мабуть, саме тому люди бояться не самої темряви, а того, що їхня свідомість у ній починає говорити голосніше.

Він згадав ніч.

Не конкретну.

Будь-яку.

Ту хвилину, коли кімната вже повністю темна, коли за вікном майже нічого не видно, коли навіть власна рука здається чужою, якщо піднести її перед очима.

У такі моменти мозок дивно загострюється.

Ти чуєш більше.

Помічаєш більше.

Навіть власне дихання стає окремим звуком.

Наче в темряві людина раптом залишається без звичних зовнішніх опор.

І тому сильніше чує себе.

Можливо, саме через це іноді темрява чесніша за день.

Бо вдень надто багато шуму.

Завдань.

Людей.

Руху.

А в темряві залишається лише те, що ти не можеш перекрити нічим іншим.

Він подивився на власне відображення в склі.

Через денне світло воно було слабким.

Ледь видимим.

Але достатнім, щоб раптом відчути дивну відстань між собою й собою.

Наче обличчя в склі теж ставило це питання.

— А ти боїшся тьми?

І відповідь чомусь не приходила одразу.

Бо чесна відповідь ніколи не буває короткою.

Можливо, він боявся не темряви.

А того, що саме в ній думки стають чіткішими.

Того, що в ній немає відволікання.

Що вона не дозволяє втекти в дрібниці.

Темрява не ставить оцінок.

Не питає вік.

Не порівнює.

Не говорить, яким треба бути.

Вона просто залишає людину поруч із власним внутрішнім голосом.

Іноді цього достатньо, щоб стало важче, ніж від будь-якого зовнішнього шуму.