Розділ 19. Що вбив — те твоє

Я дивився на сувій у своїх руках, відчуваючи під пальцями ту дивну, неприродну важкість, що не мала жодного відношення до ваги звичайного пергаменту, а потім підвів погляд на гінця в алому, який терпляче чекав на відповідь.

— Я згоден іти за тобою, — промовив я, прибираючи сувій за пазуху, не дозволяючи жодному м’язу обличчя виказати зміст прочитаного.

Гонець коротко схилив голову, приймаючи відповідь без жодного зайвого слова, і відступив до свого коня, чекаючи, поки я закінчу необхідні приготування перед виїздом. Я відійшов убік, до краю табору, де ніхто не міг би потурбувати мене найближчими хвилинами, і відкрив системний інтерфейс, викликаючи перед очима повне зведення власного розвитку. Два рівні, отримані після розгрому орди біля тіснини, залишили десять вільних очок характеристик, які вимагали уважного, виваженого розподілу перед тим, що належало попереду.

[ХАРАКТЕРИСТИКИ]
[Сила 51 | Спритність 79 | Витривалість 88 | Інтелект 27 | Мудрість 45 | Удача 14]
[Вільні очки: 10]

Я заплющив очі, обмірковуючи природу майбутнього випробування. Один, без підтримки загону, без прикриття Михайла чи далекобійної підтримки Марини, я вирушав туди, куди вказував гонець, і подібна самотність вимагала іншого балансу, ніж звичні групові битви. Скрытність, витривалість, здатність протриматися до останнього, якщо перемовини обернуться пасткою, а не просто аудієнцією.

[Розподілено: Спритність +4]
[Розподілено: Витривалість +3]
[Розподілено: Мудрість +2]
[Розподілено: Удача +1]
[Вільні очки: 0]

[ХАРАКТЕРИСТИКИ ОНОВЛЕНО]
[Сила 51 | Спритність 83 | Витривалість 91 | Інтелект 27 | Мудрість 47 | Удача 15]
[Здоров’я: 2050/2050 → 2140/2140]
[Енергія: 1140/1140 → 1220/1220]

Тіло відгукнулося знайомою хвилею тепла, трохи менш вираженою, ніж після попередніх, масштабніших розподілів, але все ж відчутною, додаючи ту крихту впевненості, що не буває зайвою перед кроком у невідомість. Я розплющив очі й повернувся до табору, де вже збирався ближнє коло, стривожене моїми приготуваннями до від’їзду.

— Дикун, зі мною, — промовив я, підкликаючи манула коротким жестом, і звір, безпомилково вловивши серйозність моменту, тут же опинився поруч, притиснувшись до моєї ноги. — Решта залишаються тут.

Присутніми прокотився ропіт подиву й незгоди, але я підняв руку, зупиняючи будь-які заперечення перш, ніж вони встигли оформитися в повноцінні слова.

— Михайле, ти старший на час моєї відсутності, — промовив я твердо, не залишаючи місця для дискусії. — Розбити тимчасовий табір, укріпити периметр, виставити посилені дозори. Ніхто не залишає територію й не намагається йти за мною. Це наказ.

Михайло, який усе ще не до кінця оговтався від участі у вчорашній битві, тим не менш коротко кивнув, приймаючи призначення з тією ж безмовною готовністю, що відрізняла його протягом усього нашого довгого шляху.

Марина ступила вперед, і по її обличчю я бачив, що вона збирається заперечити, вимагати пояснень або, що куди ймовірніше, наполягти на власній участі в майбутній поїздці.

— Максиме, що в запрошенні, куди ти…

— Не зараз, — обірвав я її м’яко, але непохитно, беручи її долоню у свою на коротку, але красномовну мить. — Мені потрібно, щоб ти була тут, у безпеці, з рештою. Я повернуся й усе поясню.

Вона завмерла, явно борючись із бажанням наполягти на своєму, але щось у моєму погляді, видимо, переконало її відступити, і вона лише мовчки кивнула, хоча тривога в її очах нікуди не поділася.

Кавал, усе ще занадто слабкий після поранення, щоб підвестися без сторонньої допомоги, тим не менш спробував про щось запитати зі свого місця біля вогнища, але я, обернувшись до нього, промовив уже куди жорсткішим, не терплячим заперечень тоном:

— Ти залишаєшся тут і відновлюєшся. Це не обговорюється, Кавале. Мені потрібен твій тактичний розум цілим і неушкодженим, а не тим, хто ризикує собою в стані, коли ти ледве можеш тримати зброю.

Некромант, упізнавши в моєму тоні ту непохитність, що за місяці спільного шляху навчився безпомилково розпізнавати, лише коротко, втомлено кивнув, відступаючи від подальших розпитувань.

Я підійшов до Олі, відвівши її трохи вбік від загальної уваги, і промовив тихо, щоб почула тільки вона:

— Приглядай за Мариною, Аннет і Якубом особливо уважно, поки мене немає. Кругова Порука зв’язує нас чотирьох, і якщо зі мною щось станеться там, куди я прямую, це може відбитися на них несподіваним чином. Їхнє здоров’я зараз важливіше за будь-який інший наказ, що я залишив тут.

Оля, миттєво вловивши серйозність прохання, коротко кивнула, без жодного зайвого питання, лише торкнувшись пояса на своїй талії тим звичним, обнадійливим жестом, що означав повну готовність до будь-якого повороту подій.

Я осідлав свого вороного жеребця, востаннє окинув поглядом притихлий, стривожений табір, а потім розвернув коня вслід за гінцем, який уже виїхав на дорогу, що вела до темніючої вдалині кромки Диканьського лісу. Ми їхали в мовчанні, гонець не виявляв бажання до розмови, а я не квапився його до цього спонукати, поринувши у власні, тривожні думки про зміст сувою, схованого за пазухою. Призиву послідувати одному за гінцем — і тоді мої рідні залишаться живі. Диканька з’явилася попереду приблизно за годину шляху, і перше, що впало в око, виявилося куди тривожнішим за будь-які занедбані, зруйновані села, які зустрічалися нам протягом усього довгого шляху.

Село не виглядало покинутим. Будинки стояли цілими, охайними, з рівними парканами й недоторканими дахами, ніби їхні власники ось-ось мали вийти на поріг привітати подорожніх. Жодного сліду бою, жодної ознаки хаосу чи квапливої втечі, що незмінно супроводжувала інші людські поселення після інтеграції Системи. Але за весь час, поки ми проїжджали головною вулицею, я не побачив жодної живої душі, ні людини, ні зомбі, ні навіть випадкового, здичавілого пса. Абсолютна, неприродна тиша, куди більш лячна своєю ідеальною збереженістю, ніж будь-які руїни, які я бачив раніше. Я відчув, як спиною пробігає холодок, куди гостріший за будь-яку пряму фізичну загрозу, і Дикун, який трусив поруч із моїм конем, глухо, попереджувально заворчав, явно відчуваючи ту саму протиприродність навколишньої обстановки. Гонець, не обертаючись, звернув із головної вулиці на ледве помітну стежку, що вела до темної, щільної стіни лісу за околицею села, і я, стиснувши зуби, послідував за ним, залишаючи позаду цю моторошну, ідеально збережену порожнечу.