Розділ 17. Казки

Траса Н-12 прийняла колону через два дні відпочинку в Нових Санжарах, і шлях, що огинав Полтаву широкою, безпечною дугою, пролягав землями, куди більш обжитими в минулому, ніж степові простори за спиною: рідкісні хутори, сади, давно здичавілі без людського догляду, і невеликі річечки, що перетинали маршрут раз у раз, змушуючи колону шукати броди чи вцілілі мости. До кінця третього дня новою дорогою ми вийшли до особливо широкої притоки, що розлилася після недавніх дощів, і я, оцінивши глибину й силу течії, ухвалив рішення розбити табір на березі, відклавши переправу до ранку, коли вода могла трохи спасти.

— Місце спокійне на вигляд, — зауважила Марина, обходячи периметр майбутнього табору разом зі мною. — Але щось у повітрі тут не подобається Дикуну.

Справді, манул, зазвичай незворушний навіть перед лицем серйозних загроз, тримався біля самої кромки берега насторожено, притиснувши вуха й раз у раз поглядаючи на темну, повільно текучу воду з явним несхваленням. Я активував друїдичне сприйняття, намагаючись уловити джерело подібної настороженості, і відчув щось смутне, вислизаюче, ніби сама ріка зберігала в собі не загрозу у звичному системному розумінні, а щось куди давніше й важко пояснюване, відгомін місцевих легенд, що дивним чином уцілів крізь віки й навіть крізь інтеграцію Системи, або завдяки їй випнуте назовні.

— Просто розбиваємо табір далі від самої води, — вирішив я, не бажаючи ризикувати намарно. — Дозорних подвоїти на ніч.

Табір розташувався на положистому пагорбі осторонь від берега, і невдовзі над привалом піднявся дим вогнищ, а загін, утомлений після довгого дня шляху, взявся за облаштування ночівлі з тією звичною, відточеною місяцями злагодженістю, що перетворювала подібний процес на рутинну, але необхідну частину кожного вечора походу. Увечері, коли основна частина табору влаштувалася біля вогнищ, готуючись до ночівлі, Настя, цілителька, яка приєдналася до клану після визволення з анклаву, підсіла ближче до нашого вогнища, де зібралися Марина, Кавал і я, обговорюючи деталі завтрашньої переправи.

— Земля тут недобра, — промовила вона раптом, кутаючись у накинутий на плечі плащ. — Чула історію ще від бабусі, коли дівчиськом жила неподалік, у Диканьському районі.

Я мимоволі насторожився при згадці нашої кінцевої мети.

— Розкажи, — попросив я, відчуваючи, що подібна історія може виявитися куди важливішою за простий фольклор, зважаючи на те, куди саме пролягав наш подальший шлях.

Настя влаштувалася зручніше, і голос її набув тієї особливої, співущої інтонації, з якою зазвичай розповідають історії, що передавалися через покоління.

— Три століття тому, за часів гетьмана Мазепи, жив тут чоловік на ім’я Василь Кочубей, генеральний суддя, який володів тими самими землями, куди ви прямуєте, — почала вона. — Кочубей дізнався про таємні перемовини Мазепи зі шведським королем Карлом, про підготовлювану зраду російському цареві, і вирішив донести про це Петру Першому, хоча Мазепа й доводився йому колись близьким другом, а за деякими переказами, навіть був хрещеним батьком його дочки.

Кавал, який зазвичай скептично ставився до подібних історичних екскурсів, тим не менш слухав уважно, відставивши вбік звичну роботу з картою.

— Донос не допоміг, — продовжила Настя, і в голосі її пролунала гірка, застояна печаль, ніби ця історія, що сталася три сотні років тому, досі відгукувалася в ній особистим болем. — Петро не повірив звинуваченням проти довіреного гетьмана, і Кочубея видали назад Мазепі для розправи. Катували його страшно, добиваючись визнання в наклепі, а потім стратили тут, на Полтавщині, в містечку Борщагівка, відрубавши голову людині, яка намагалася, на його думку, врятувати країну від зради й поплатилася за це власним життям.

— А дочка його, Мотря, — додала вона тихіше, — кажуть, любила самого Мазепу, незважаючи на різницю у віці й на те, що той згубив її батька. Трагедія на трагедії, як це часто буває в подібних історіях.

Я слухав розповідь, відчуваючи, як атмосфера навколо вогнища згущується тією особливою важкістю, що супроводжує історії істинного, а не вигаданого трагізму, що стався на землі, куди ми зараз прямували в пошуках притулку й нового життя.

— Земля тут пам’ятає зраду й страту, — підсумувала Настя, обводячи поглядом присутніх біля вогнища. — І хто кого зрадив.

Марина, яка весь цей час мовчки слухала, промовила задумливо:

— Ми ж теж ідемо будувати щось на цій землі. Хотілося б, щоб старі трагедії не повторювалися на нашому шляху.

Я мимоволі згадав слова Свирида про те, що земля пам’ятає своїх, і відчув, як розказана Настею історія органічно вплітається в те смутне, глибинне відчуття значущості обраного нами напрямку, яке я відчував від самого моменту, як уперше побачив координати на знайденій листівці. Глибокої ночі, коли табір поринув у чуйний, насторожений сон, а дозорні несли зміну вздовж периметру, я прокинувся від того особливого, незбагненного відчуття, що підказувало: щось не так. Дикун, який спав поруч, теж підвів голову, притиснувши вуха й дивлячись у бік ріки з тим самим неспокоєм, що демонстрував ще ввечері. Я підвівся, намагаючись не розбудити решти, і рушив до берега, ведений друїдичним чуттям, що виразно вловлювало щось, яке відбувалося біля самої кромки води. Наблизившись, я розрізнив у місячному світлі фігуру, що стояла по щиколотку у воді, жіночу, з довгим, розпущеним волоссям, що спадало майже до землі, убрану в щось схоже на напівпрозору, ніби зіткану з туману, сорочку.

[Виявлено: Аномальна сутність]
[Тип: не визначений системою]
[Рівень загрози: не визначений]

Фігура повернулася до мене, і обличчя її, бліде, майже прозоре в місячному світлі, здалося мені смутно, тривожно знайомим, ніби пам’ять намагалася скласти воєдино риси, що належали відразу кільком людям одночасно.

— Максиме, — промовила вона голосом, до дивного схожим на голос матері, тим самим, що я не чув уже понад рік. — Ти так довго йшов. Іди сюди, я чекаю на тебе тут, біля води, весь цей час.