Розділ 2. Запоріжжя

Я вийшов із під’їзду повільно, ніби разом зі мною назовні виходило щось іще, невидиме й важке, чого не можна було залишити всередині разом із порожніми кімнатами. Книгу й зайця я прибрав до просторового інвентаря ще в дверях, не бажаючи нести їх у руках через місто, де кожна зайва деталь могла коштувати уваги не в той бік. Капюшон плаща я накинув звичним рухом, дозволяючи імлі сховати обличчя, і в цей момент мені відчайдушно захотілося, щоб вона приховала заодно й усе, що відбувалося всередині.

Двір зустрів мене тією ж тишею, що й під’їзд, тільки просторішою, розбавленою шелестом здичавілих кущів бузку вздовж стежки. Я зупинився на кілька секунд, вслухаючись у власне дихання, рівне й занадто контрольоване, як у людини, яка змушує себе не зриватися. Потім я рушив уперед, до точки збору, не озираючись на вікна квартири, з якої щойно вийшов.

Загін чекав на мене трохи осторонь від будинку, там, де ми домовилися зустрітися заздалегідь, сховавшись у тіні сусідньої будівлі й намагаючись не привертати уваги рідкісних зомбі, що бродили вулицями. Я побачив їх здалеку, своїх тридцятьох людей, розтягнутих уздовж стіни напівзруйнованого магазину, і відчув, як мимоволі обличчя застигає в маску спокою, яку я вдягав перед боєм, перед складними переговорами, перед усім, що вимагало від мене бути кимось більшим, ніж просто людиною з розбитим серцем.

Першим мене помітив Михайло. Він відірвався від розмови з Олегом і повернув голову в мій бік, і я побачив, як змінюється вираз його обличчя, ледь помітно, але безпомилково. Він не спитав нічого вголос. Просто злегка кивнув, тим кивком, яким кивають люди, що бачили достатньо горя, аби розпізнавати його здалеку, навіть під капюшоном, навіть без єдиного слова. Марина стояла трохи далі, перевіряючи тятиву лука, і підвела погляд, щойно я підійшов ближче. Побачив, як у її погляді промайнуло бажання ступити назустріч, спитати, обійняти, зробити хоч щось, але вона не зрушила з місця. Замість цього вона повільно опустила лук і відвела погляд, ніби раптом зрозуміла, що будь-який дотик зараз буде зайвим, що я не готовий бути торкнутим ні фізично, ні морально. Якуб, завжди найчутливіший з усіх до зміни обстановки, завмер посеред якоїсь розмови з Аннет і втупився в мене розширеними очима. Дитина за місяці шляху навчилася читати людей краще за багатьох дорослих, і те, що він прочитав зараз на моєму обличчі, схованому під капюшоном, змусило його стулити губи й обережно відступити на півкроку назад, ніби він опинився занадто близько до краю урвища. Кавал, який спостерігав за мною з тією стратегічною відстороненістю, що ніколи його не покидала, трохи схилив голову набік, оцінюючи. Він не виявив ні краплі співчуття, але й не промовив жодного зі своїх звичних прагматичних коментарів. Просто застиг в очікуванні, готовий діяти, щойно я віддам наказ, і не раніше.

Ніхто не підійшов до мене із запитаннями. Ніхто не спробував утішити чи з’ясувати подробиці. Загін, звиклий читати мене за поставою, за темпом кроків, за тим, як зведені мої плечі під плащем, безпомилково зрозумів головне: зараз не час для розпитувань. Зараз час рухатися. Я зупинився за пару метрів від групи й промовив тільки одне, коротко й без пояснень.

— Ідемо з міста. Зараз же. Рушаємо на південь, до лісосмуг за околицею.

Голос мій пролунав рівніше, ніж я очікував, і це здивувало мене самого. Усередині все кипіло й рвалося, але назовні залишалася тільки команда, промовлена тоном людини, звиклої, що її слухаються без запитань. Загін відреагував миттєво, звично, як відлагоджений механізм. Люди підхопили речі, розібрали шикування, Михайло взяв на себе фланг, Кавал скомандував своїм двадцятьом бійцям зайняти позиції в середині колони, а Якуб з Аннет мовчки прилаштувалися ближче до центру, де було безпечніше для наймолодших членів загону.

Марина опинилася поруч зі мною, трохи позаду й праворуч, на відстані, достатній, щоб не порушувати особистий простір, але достатньо близькій, щоб дати зрозуміти: вона поруч, якщо знадобиться. Вона не промовила ні слова, і я був вдячний їй за це мовчання більше, ніж за будь-які втішання.

Ми рушили через місто, і з кожним кроком я відчував, як порожнеча квартири залишається позаду, але не зникає, а просто змінює форму, розтікаючись вулицями, дворами, усім простором навколо мене, ніби саме місто стало продовженням тієї кімнати з журнальним столиком і книгою на ньому.

Загін ішов злагодженою колоною, розтягнувшись уздовж вулиці зміїним тілом із озброєних людей, і я чув за спиною звичні звуки руху: шелест спорядження, рідкісний стукіт металу об метал, приглушені кроки кількох десятків ніг по розбитому асфальту, цокіт копит. Зазвичай у такі моменти в колоні лунали розмови, хтось ділився враженнями про минулий день, хтось обговорював майбутній привал, але зараз люди рухалися мовчки, і це мовчання тиснуло на мене сильніше, ніж могли б будь-які слова. Я відчував спиною десятки поглядів, кинутих крадькома, тривожних і співчутливих водночас, і розумів, що кожен у цьому загоні вже склав для себе картину того, що сталося, не вимагаючи від мене підтвердження. Вони бачили мене достатньо часто в бою, знали мою поставу в моменти рішучості й мою поставу в моменти втрати, і зараз безпомилково впізнавали друге.

Михайло, який ішов трохи попереду основної маси загону поруч з Олегом, тихо скомандував перешикування, розбиваючи колону на компактніші групи для швидкого проходження через вузькі двори, і я мигцем відзначив, з якою відточеною ефективністю функціонувала ця система без жодного мого втручання. Загін, зібраний із уцілілих різних міст, різних класів і доль, перетворився за місяці шляху на єдиний організм, здатний діяти без постійних вказівок згори, і в цей момент я був вдячний долі хоча б за це. Аннет трималася поруч із братом, її пальці раз у раз торкалися руків’я крижаного посоха — її нової бойової іграшки, — ніби ця проста дія допомагала їй зберігати рівновагу перед лицем мого явного горя. Вона не дивилася на мене напряму, але я бачив, як її погляд крадькома повертався до моєї постаті знову й знову, повний тієї стриманої емпатії, яку вона рідко показувала відкрито. Оля, знахарка загону, яка зазвичай трималася ближче до тилу колони через власні незагоєні душевні рани, на мить порівнялася з Мариною й щось тихо прошепотіла їй, кивнувши в мій бік. Марина у відповідь ледь помітно похитала головою, і Оля, зрозумівши натяк, відступила назад у тил, не наближаючись до мене ні на крок. Навіть ті, хто найбільше потребував утішання сам, інстинктивно розуміли, що зараз не їхня черга отримувати підтримку.