Розділ 1. Брем Стокер

Я стояв посеред вітальні, і тиша квартири тиснула на мене щільніше за будь-який шум. Раніше тут завжди пахло маминими пирогами та лавандовим кремом, яким вона мазала руки перед сном, а тепер повітря було холодним і безликим, ніби з кімнати викачали саму пам’ять про життя.

Диван стояв на своєму місці, акуратно застелений, а перед ним пустував низький журнальний столик із темного дерева, який батько колись зробив своїми руками. Раніше ми всією сім’єю дивилися тут старі фільми вечорами, укрившись одним пледом на трьох, і зараз ця порожнеча здавалася мені майже оглушливою. На столику, посеред ідеальної порожнечі, лежала книга. Я підійшов ближче й опустився навпочіпки, розглядаючи обкладинку. Брем Стокер, «Граф Дракула», старе видання в потертій обкладинці, з надірваним кутиком на верхній сторінці. Я впізнав цей надрив одразу, і в грудях у мене похололо так, ніби відкрився шлюз у відкритий космос. Цю книгу я бачив на станції, там, нагорі, серед холодного металу й гудіння вентиляції, за кілька днів до того, як увесь світ завалився. Він читав її вечорами в тісному відсіку, посміюючись, що це єдина класика, яку взяв із собою на орбіту, і завжди відкладав її саме цим потертим кутиком догори.

Але цього не могло бути. Станція залишилася там, нагорі, серед зірок, які більше не були моїм домом. А ця книга лежала тут, на журнальному столику в квартирі моєї матері, в місті, до якого я йшов через випалені землі та зруйновані міста. Я завмер, не наважуючись торкнутися обкладинки, ніби вона могла обпекти пальці одним своїм дотиком. Думки металися, плутаючись між неможливістю та впізнаванням, і я змусив себе відкласти їх, сховати в дальній куток свідомості, туди, де зберігалися речі, занадто великі для негайного осмислення.

Поруч із книгою, трохи осторонь, лежав плюшевий заєць із потертими вухами та м’якими темними очима-ґудзиками. Я впізнав його одразу. Цей заєць супроводжував Катю з самого раннього дитинства, кочуючи з її ліжечка до шкільного рюкзака, а потім на полицю в кімнаті, де вона тримала його на пам’ять про той час, коли була зовсім маленькою. Вона ніколи не розсталася б із ним із власної волі. Я простяг руку й обережно взяв іграшку, притискаючи її до грудей, ніби це могло повернути мені відчуття, що сестра десь поруч, жива й у безпеці. М’яка тканина була холодною, позбавленою тепла людських рук, і цей мовчазний доказ відсутності різав сильніше за будь-які слова.

Я обвів поглядом кімнату, повільно, намагаючись нічого не пропустити. Усі речі стояли на своїх місцях, жодного сліду боротьби, жодного розбитого посуду, жодних зірваних штор. Вітальня виглядала так, ніби мама й Катя просто вийшли ненадовго й ось-ось повернуться, але ця акуратність лякала мене більше за будь-який хаос. Хаос можна пояснити панікою або втечею. А ідеальний порядок означав, що хтось, або щось, забрав їх звідси без жодного зайвого руху, спокійно й упевнено, як господар забирає те, що йому належить.

Я стояв посеред вітальні із зайцем у руках і книгою біля ніг, і тиша квартири стулялася навколо мене щільніше, ніж раніше, ніби самі стіни чекали, коли я нарешті зрозумію, що шукати маму й Катю доведеться не в цьому домі.