Розділ 19. Кропивницький

Дорога до Кропивницького йшла рівниною — широкою й відкритою, з тим особливим українським простором, який не тисне й не гнітить, а розтягує погляд до горизонту й залишає там, не повертаючи.

Я їхав у голові колони й думав. Не про маршрут, не про Запоріжжя, не про наступну загрозу. Думав про інше — про те, що іноді приходить саме, без запрошення, коли тіло зайняте простим рухом, а голова отримує час для питань, які зазвичай відсуваються убік справами.

Система прийшла. Це був факт, з яким ми вже жили і який усі приймали як даність: прийшла, змінила світ, дала рівні, і класи, і вміння, і тепер ось апокаліпсис, і доводиться розбиратися. Але я думав не про те, що Система зробила, а про те, звідки вона взялася, — і чи не вперше це відбувається.

Не перша цивілізація на планеті. Це була ідея, яка прийшла мені в голову й не відпускала. Сліди зниклих цивілізацій, структури, вік яких не вписувався в офіційну історію, артефакти, яких не мало би існувати в той час, коли їх знаходили.

Що, якщо Система приходила раніше?

Що, якщо те, що ми переживаємо зараз, — не перше випробування цієї планети, а чергове? Що, якщо ті цивілізації, які зникли без сліду — або майже без сліду, — пройшли через те саме: через інтеграцію, через апокаліпсис, через виживання, через зростання, — і або впоралися й пішли кудись далі, або не впоралися й зникли?

Це міняло картину. Якщо Система поверталася, отже, у неї була мета. Або критерій. Щось, що вона перевіряла або вирощувала в людських цивілізаціях, і результати цієї перевірки визначали, що відбувалося далі. Ті, хто пройшли, — отримували щось. Ті, хто не пройшли, — зникали.

Поля обабіч дороги тяглися бурими рядами, і небо над ними було сірим, із тією особливою теплотою, яка буває в осіннього сірого неба в тиху погоду, і Дикун у переметній сумці дивився на горизонт із тією самою увагою, з якою дивився завжди. Через зв'язок від нього — просто пильність, просто зараз усе добре.

Я думав далі.

Якщо Система вже була тут раніше, то деякі речі отримували пояснення. Ті міфи й легенди, які були в кожної людської культури: про богів, що дають людям силу, про героїв із незвичними здібностями, про істот, які були більше, ніж просто люди, про катастрофи, які знищували цивілізації майже повністю. Усе це могло бути не вигадкою й не метафорою, а пам'яттю — спотвореною часом і передачею через покоління, але пам'яттю про реальні події.

Друїди. Я подумав про це з тим дивним задоволенням, яке буває, коли розрізнені шматочки раптом складаються в патерн. Мій клас називався Друїдом. Друїди існували в кельтській культурі як реальні люди — жерці, хранителі знання, люди, пов'язані з природою глибше за звичайних. Що, якщо перші Друїди, ті, чия пам'ять збереглася в легендах, були гравцями попередньої інтеграції? Що, якщо Некроманти, Маги, Паладини — усе це відгомони класів, які вже були в цьому світі, тисячі або десятки тисяч років тому?

Це була просто думка. Без доказів, без системної інформації, яка б її підтвердила. Але вона не відпускала.

Каркарон летів високо; його силует іноді з'являвся в просвіті хмар і знову зникав, і через зв'язок періодично приходили образи — горизонт чистий, дорога пряма, і попереду, далеко, щось темне й вертикальне, барикади або будівлі, видно з висоти.

— Місто, — сказав я вголос, для себе, повертаючись із думок у теперішнє.

Кавал поруч кивнув — він уже бачив.

Кропивницький починався з барикад. Не випадкових, наспіх звалених машин і сміття — це були справжні укріплення, вибудувані з розумінням справи. Перекинуті вантажівки, скріплені металевими балками. Бетонні блоки, явно зняті з якихось будов. Дерев'яні секції з бійницями. І поверх усього цього, там, де укріплення були вищими, — люди, дозорні, озброєні, які дивилися на нашу колону, що наближалася, без паніки, але з тією увагою, яка говорила про серйозно поставлену службу.

— Серйозно, — сказав Михайло за моєю спиною.

Ворота — широкі, зі зварених металевих конструкцій — були зачинені, і перед ними стояли четверо, в однакових системних жилетах із якимось позначенням, яке я ще не міг розгледіти з відстані.

Я підняв руку, зупиняючи колону, і виїхав уперед один.

— Стій! — крикнув один із четвірки. — Представтеся й назвіть чисельність групи!

— Мрак, — крикнув я. — Тридцять два чоловіки. Проходимо транзитом, шукаємо ночівлю на кілька днів.

Коротка пауза, потім вони переговорили між собою, і один із них підніс щось до рота — системний комунікатор або звичайну рацію, не зрозумів.

За хвилину:

— В'їжджайте по одному! Зброя на виду, не прибрана! На в'їзді обов'язковий інструктаж!

Ворота почали відчинятися. Нас зустрів чоловік років сорока п'яти — невисокий, із тією щільністю тілобудови, яка буває в людей, звиклих до фізичної праці, у тій самій форменій жилетці, що й дозорні, із системним значком на грудях, який позначав рівень, як я зрозумів пізніше.

— Ласкаво просимо до Кропивницького, — сказав він. — Я Данило, заступник ради з безпеки. Перш ніж ви проїдете далі, прослухайте правила. Коротко, але обов'язково.

— Слухаємо, — сказав я.

— Нейтральна територія. У місті жодних збройних конфліктів. Жодних бійок. Жодних примусових дій проти інших мешканців або гостей. За порушення — негайне видворення, без переговорів. — Він дивився на нас прямо, не загрозливо, просто констатуючи. — Системні вміння застосовуються тільки в самозахисті й тільки з дозволу ради в екстрених випадках. Торгівля вільна. Обмінна валюта — коробки: сірі за базовий товар, якісні за якісний. Житло, їжа, послуги — усе це через обмін або роботу.

— Рада — це хто? — спитав я.

— П'ятеро, представники різних груп населення, — сказав Данило. — Збираємося раз на три дні, вирішуємо спільні питання. Якщо є претензії або пропозиції — усе через раду.

— Скільки людей у місті? — спитав Кавал.

— На сьогодні близько двох тисяч ста, — сказав Данило. — Прибувають щодня. — Він оглянув нашу колону. — Тридцять два чоловіки — це велика група. Зброю тримайте при собі, але прибраною в житловому кварталі. На вулиці — у піхвах або за спиною.