Розділ 13. Тунель

Усе почалося з роздачі коробок — перед виходом треба перекусити, коли ще доведеться, невідомо. І в сховищі це було майже святом: після трьох місяців без системного луту сам процес відкриття коробки сприймався місцевими як подія, а не рутина.

Я діставав сірі коробки з інвентаря одну за одною. Гаряча їжа була тим, що потрібне найбільше після довгого голоду, і коли Оля відкрила свою й запах борщу піднявся над столом, я побачив, як Петро на сусідньому ліжку підвівся на лікті, щоб теж відчути запах, хоч сам він отримав коробку, в якій виявилися вареники з капустою.

— Це норма? — спитав Олег, дивлячись на різноманіття. — Щоразу різне?

— Система вирішує, — сказав я. — Іноді збігається з тим, що потрібно, іноді ні.

— Часто збігається з тим, що потрібно, — зауважила Оля, доїдаючи свій борщ. — Підозріло часто.

Я не сперечався. Підозра була обґрунтованою, але пояснення в мене не було — тільки спостереження, що Система за час мого досвіду з нею регулярно демонструвала розуміння ситуації, яке виходило за межі випадковості.

Після їжі я відкрив коробки зі спорядженням, які накопичилися за останні дні, не відкриті в поспіху попередніх подій. Зелені, дві штуки, зі сріблястими смужками, — зброя ближнього бою.

Перша дала короткий меч — добротний, не системний, за якістю вище середнього, але робочий. Я простягнув його Сашкові, який якраз залишився без повноцінного клинка, тільки з тим, що підібрав по дорозі.

— Тримай, — сказав я. — Тобі потрібніше.

Сашко взяв меч, покрутив у руках, перевірив баланс професійним рухом.

— Хороший, — сказав він. — Дякую.

Друга зелена коробка дала бойову сокиру — важку, явно для когось із серйозною Силою. Я подивився на Михайла.

— Тобі.

Михайло взяв сокиру однією рукою, ніби вага не мала значення, що для Оборотня в людській формі все одно було серйозною демонстрацією.

— У формі мені не потрібна зброя, — сказав він. — Але людиною — так. Дякую.

Я відкрив синю коробку із символом меча — вона дала тридцять підсилених болтів, тих самих, що підходили до Вибивача, з тим самим рівнем якості, який я вже використовував. Це була чиста удача, рідкісний збіг, і я не віддав їх нікому. Прибрав в інвентар до решти.

— Собі залишаю, — сказав я вголос, без пояснень. Ніхто не спитав чому.

Остання коробка, зелена з коричневою смужкою, дала інструменти виживання: міцну вірьовку метрів двадцять, складану пилку, кремінь. Я віддав вірьовку й пилку Ромі, який кивнув із тим виглядом професіонала, який одразу розуміє цінність інструмента, що тримає в руках.

Якуб дивився на все це з тією особливою увагою, яка в нього була при вигляді системного луту — звичною, професійною. Потім, коли роздача закінчилася, він раптом сказав:

— Мрак. У мене сьогодні день народження.

Я подивився на нього.

— Сьогодні?

— Сьогодні. Одинадцять років.

Одинадцять років. Хлопчик, який крав у бандитів системні сфери, який бився стилетом проти інсектоїдів завбільшки з пса, який три дні мовчав про переслідувачів, бо не знав, як це сказати, — сьогодні став на рік старшим.

— Вітаю, — сказав я. — З днем народження, Якуб.

Це прозвучало недостатньо — я це відчув одразу, — але прямо зараз не було часу на щось більше. Я взяв це на замітку подумки, твердо: пізніше, коли буде безпечніше, треба зробити щось більш суттєве.

— Дякую, — сказав Якуб. Без образи, без очікування більшого — просто приймаючи те, що було сказано.

Я встав біля столу, розгорнув подумки карту, яку тримав у голові на основі того, що розповіли місцеві про маршрут до тунелю, і почав говорити.

— Слухайте план. До тунелю приблизно сорок хвилин ходьби маршрутом, який знає Рома. Ідемо колоною, не розтягуючись. Дикун попереду — розвідка на землі. Каркарон у повітрі — розвідка з висоти, докладає мені через зв'язок.

Усі слухали уважно.

— Якуб у Непомітності, патрулює фланги, не відходить далі п'ятдесяти метрів. Марина й Рома — стрільці, тримаються в середині колони, готові стріляти, якщо щось піде не так. Михайло замикає, у формі, якщо знадобиться бій, людиною, якщо немає потреби, — економимо його енергію.

— Андрій? — спитав Андрій сам про себе.

— Ти зі мною попереду, прикриваєш вогнем, якщо щось вискочить назустріч. Аннет теж попереду, лід на флангах, якщо знадобиться.

— А ми? — спитав Сашко, киваючи на себе, Олега, Олю, Тоню.

— Сашко й Олег — середина колони, прикриваєте Петра й Василя. Оля й Тоня — поруч із пораненими, готові допомогти, якщо комусь стане гірше на ходу.

Сашко слухав, і щось у його обличчі мінялося в міру того, як я роздавав позиції, — від нейтрального до чогось напруженішого.

— Стоп, — сказав він нарешті. — Хто сказав, що ти тут командуєш?

У сховищі стало тихо.

— Я питаю серйозно, — продовжив Сашко. — Ти прийшов учора. Звідки раптом те, що ти розставляєш нас як фігури на дошці?

Олег поруч із ним поклав руку на плече — тихо, намагаючись зупинити, — але Сашко не вгамовувався.

— Я не кажу, що план поганий, — сказав він. — Я кажу, що ніхто не питав нас, чи хочемо ми, щоб нами командували.

Я дивився на нього. У його словах була своя логіка, і я не збирався її заперечувати: він був правий формально, я взяв на себе командування без формальної згоди кожного — просто тому що це здавалося природним після того, як вони вступили в групу.

Але прямо зараз, перед тунелем, перед тим, що нас чекало з іншого боку, був не час для демократії.

— Сашко, — сказав я. Спокійно, але з тією твердістю, яка не залишала простору для довгої суперечки. — Ти правий, що я не питав. Зараз відповім.

Я обвів поглядом усіх у сховищі.

— Слухайте мене уважно, бо я скажу це один раз.

— Командир має бути один, — твердо сказав я. — Не тому що я кращий за всіх, не тому що мені подобається командувати. А тому що коли ви всі почнете сперечатися в середині бою, хто правий, ви загинете — всі, поки сперечаєтесь.