Епілог

Я довго лежала в темряві, ніби між сном і смертю. Та замість холоду там було світло — ніжне, тепле, воно огортало мене, немов ковдра. Це було світло наших душ, переплетених із Драго ще від часів, коли я була Ліліт. Коли я прокинулась, перше, що відчула — запах диму й землі після дощу. Я лежала на траві, а над моїм обличчям схилилася Лея. Її очі більше не світилися страхом, тепер у них було щось інше — зрілість, мудрість, біль і гордість.

— Ти повернулась, — сказала вона. — Ми боялися, що втратили тебе назавжди.

Я слабо всміхнулася, хоча сили були на межі.

— Я ще тут. Але вже не та, що раніше.

Драго стояв осторонь, спершись на спис. Його тіло було покрите шрамами, але очі… вони палали так само, як тоді, коли я вперше зустріла його в іншому світі. Він підійшов ближче, і мені вистачило лише одного погляду, щоб зрозуміти — ми обоє змінилися, але зв’язок між нами став сильнішим, ніж будь-коли.

— Пілея більше немає, — тихо промовив він. — Його тіні розвіяні. Наші світи знову мають шанс.

— Але ціна… — я перевела погляд на землю. Перед очима промайнуло обличчя Томаса. Його жертовність, його останній крок, його очі, повні болю й прихованого кохання. Серце знову стислося. — Ми заплатили забагато.

Лея стисла мою руку.

— Він зробив вибір. Як і ти. Як і всі ми.

Я кивнула, хоча сльози пекли горло. Над нами сходив світанок. Із туману виринав новий світ — світ, де дракони більше не ховаються в тіні, а відьми більше не відрізані від інших. Світ, у якому можна почати знову. Я не знала, чи залишуся я тут назавжди, чи повернусь у світ людей. Моє серце було розірване навпіл, але тепер я прийняла це. Я — Елла. Я — Ліліт. Я — охоронець, відьма, кохана Драго. Я підняла голову й глянула йому в очі. Він простягнув мені руку, і я взяла її.

— Тепер ми разом, — сказав він.

— Назавжди, — відповіла я.

Сонце зійшло над світом драконів, і нова ера почалася з полум’я й любові.