Розділ 14

Наші сили злилися воєдино. Моє тіло більше не належало мені — в жилах палало полум’я Ліліт, у серці билося золоте сяйво Драго, а крила Лєї обіймали нас силою предків.Пілея  спробував відступити. Його обличчя, досі холодне й самовпевнене, спотворила лють і страх.

— Ні… ні! Це неможливо! — він здійняв руки, і море тіней вдарило на нас.

Але ми більше не були поодинці. Наш світ об’єднався в одному пориві. Полум’я розсікло темряву, як сонце розсікає ніч. Я кинулася вперед, і наш вогонь пробив тіні наскрізь, немов вони були лише димом.

Я бачила його очі. Колись він прагнув мене, Ліліт, але то було не кохання — лише жадоба, бажання володіти.

— Ти програв, — сказала я тихо, майже зі співчуттям. — Бо ніколи не знав, що таке справжня любов.

Я вдарила.

Полум’я ринуло з моїх рук, обплело його постать і врізалося в саму суть його душі. Тіні закричали, згоряючи, а разом із ними — й він. Його крик був сумішшю люті, болю й відчаю. Він простягнув руку, намагаючись дотягнутися до мене, але полум’я пожирало його зсередини.

— Ліліт!.. — хрипів він. — Якби ти… обрала мене…

— Я обрала світ, — відповіла я.

Його тіло розсипалося попелом, а разом із ним розтанули всі тіні. Лише вітер підхопив їх і поніс у небуття.

Світ затих.

Я впала на коліна, груди розривалися від болю. Руїни на моїй шкірі тліли, немов післясвіття пожежі. Я відчувала, як сили покидають мене, як щось у мені рветься на частини.

Лея спустилася поруч, її драконяча подоба хиталася від виснаження. Вона накрила мене крилом.

— Ти зробила це, Елло… ти врятувала нас.

Драго, закривавлений, але живий, опустився на коліна поряд зі мною. Його пальці торкнулися мого обличчя.

— Ліліт… Елло… — він не знав, як мене назвати, бо тепер я була і тією, й іншою. — Ти знищила його. Але я бачу… ти віддаєш себе разом із ним.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Такою була ціна.

Його губи торкнулися моїх. У тому поцілунку не було страху, лише вічність, що нарешті належала нам.

Навколо світ зітхнув. Темрява зникла. Залишилися лише ми.