Розділ 14

Я відчувала, як кожна мить перед виходом тягнеться товстою ниткою. Ніч була наша укрита перина — і водночас пастка. Ми не мали права на помилку. Три крики ворона пролу́нали з пагорба — сигнал молодих відьом. Вони дали старт. З одного боку долини спалахнули іскри, вигляли фейерверки сил — невеличкі вибухи світла і шуму, що виглядали, наче пожежа на фермі. Хвилі тіней почали тягнутися туди, як роїм, і я знала: їхній інтерес відвернуто «Тепер», — прошепотіла Стара, і ми рушили. Лея в подобі дракониці йшла попереду у вузькій стежці між болотами; її кроки були страшно гучні, але магія пращурів сприяла: вона йшла шляхами, де тіні були слабші, де їхній вогонь не міг щільно зачепитись. Я йшла позаду, Стара — поруч, її руки вели повітря, встромляли в ніч невидимі закони. Плащ Томаса був під моїм пальцем — маленька печатка під ним, що палала зовсім неначе теплий вогник; я знала, що в критичний момент можу викликати його імпульс.

Ми зайшли так тихо, як тільки могли. Болото хлюпало, але Лея, на диво, не лишала слідів — її луска ніби зливалася з землею. Коли стежка звузилась, Стара прошептала: «Тут». Це було вузьке кам'яне кільце, вмонтоване в землю — перший бар’єр храму. Руїни старого культового комплексу випромінювали холод, що різав шкіру.

«Тримайся близько», — прошепотіла Стара. Вона витягла жменю трав, посипала їх попід ноги — дим піднявся тоненьким серпанком і розсипав наш слід у повітрі. Невидимість — її серпанок — обгортав нас, але я відчувала, як він кволіє: сили не вистачало. Кожна нота старої молитви висмоктувала щось із неї. Молоді відьми влаштували гамір на північному валу — їхній дисплей був ідеальною наживкою. Коли кілька тіньових патрулів відірвались від центральної лінії й попрямували туди, ми прорвались у розколину в стіні — вузький коридор, який вів у серце храму.

Всередині було ще гірше: руни на стінах оживали, шепотіли, намагаючись прочитати наші наміри. Стара затиснула зуби, і її голос став ще тихішим, міцнішим. Я повторювала з нею — слова, що несли вага століть — і відчувала, як щит невидимості хапає повітря, стискає нас у тонкі силуети.

До кола, де лежав артефакт, ми підповзли без шуму. Чаша спокоювала — камінь інкрустований металом, а в центрі — крихітний згусток світла, що пульсував, ніби серце. Коли Лея простерла лапу, її рухи були акуратні й швидкі; артефакт відгукнувся на її дотик — вона притисла його до грудей і стала маленькою фортецею світла на її обличчі.

«Тягнимо», — прошепотіла я. Але храм не віддав нас так просто. Як тільки чашу вивели з чаші-п’єдесталу, стіни затріщали — і з щілин вискочили тіні. Вони скупчилися у вузьку лінію, що закрила наш вихід. Молоді відьми на півночі дали знак: їхній шум раптом посилився — але це не допомагало тут, у серці. «Пілея знав», — хрипко сказала Стара. Її голос був блідий від напруги. «Він відчув чашу». Тіні рванулися. Я вдарила першим — не руйнівним заклинанням, а світловим спалахом, що мав збити їхній натиск, розсікти перший фронт. Полум’я моїх рун вирвалося з долонь, створивши коридор іскристого світла. Лея обернулася й кинулася крізь цю щілину, її крила зловили повітря і її масивний тулуб пройшов, не зачепивши нічого важкого.

Стара співала ритуал зв’язування, лавируя між словами, а я вклала у нього печатку Томаса. Я відчула, як його присутність — не тіло, а пам'ять — розгорнула тонкий щит перед чашою. Це не була перемога, це була вартість: дух Томаса став нашим заслоном, і я платила цю монету, відчуваючи, як щит тане. Ми пробивалися вдвох: Лея несла артефакт і Драго, її крила виблискували на межі виснаження; я підсипала закляття шумовими вибухами, щоб відвернути погоню. За кожним кроком невидимість тріскала. Я відчувала, як Пілея хапає нас одним своїм поглядом крізь серпанок — підступно, немов мисливець, що відчуває тепло видобичі. І тоді його голос пролунав, немов чорна стріла: «Ви думаєте, що чаші вистачить?» — пролунало глибоко. — «Ви ковзаєте по лезу, що я залишив». Серце моє стислося. Але Лея вже бігла. Камені під нами блищали від попелу й вогню. Коли ми вилетіли з вузької тріщини храму, молоді відьми влаштували останній шум, зіштовхуючи вогненну масу в напрямку охоронних загонів — і це дало нам те, що ми потребували: кілька довгих кроків свободи. Ми ховалися в потойбічному зарості, дихали, стогнали, збирали сили. Чаша лежала у лапах Лєї, її тепло пригортало мене так, ніби воно зберігало в собі клятву. Стара ледь дихала, але посміхнулась крихітно — обличчя її було втомленим, але задоволеним. «Ми її взяли», — прошепотіла вона. «Але Пілея… він знає. І він прийде». Я притисла плащ Томаса ближче до грудей. Його печатка тьмяніла, але ще була там. Я відчула, як щось холодне ковзнуло по моєму хребту — не тінь, а обіцянка битви, що ще попереду. «Тепер — до вулкана», — сказала я тихо, і Лея підняла голову, її очі світилися рішучістю. Ми рушили далі, вага чаші і Драго лежала на нас усіх як нова відповідальність. За нами, в темряві, чути було лише одне: шепотіння, що збиралось у гуркіт — тихий, але неминучий.Ми йшли мовчки, і кожен наш крок був як вимір часу — тиканню годинника, що відраховує останні хвилини перед бурею. Повітря ставало гарячішим із кожним кроком на південь; земля під ногами пахла кіптявою й сіркою, немов сама природа готувалася прийняти нас у свою піч. Лея несла Драго, і я бачила, як її плечі напружуються під вагою, як кожен вдих дається їй ціною. Її дихання стало нашим метрономом: раз — крок, два — крок.

Стара йшла поруч і весь час шепотіла — не просто слова, а нитки, що плели захист і дорогу. Вона виливала в наш шлях древній туман, що ховав сліди і трохи знімав гарячину з поранених ран. Я тримала плащ Томаса пригорнуто до серця і відчувала, як його печатка іноді стиха вібрує — немов нагадує: «йди, але будь обережна». Це було маленьке втілення живої пам’яті, що підживлювало не тільки силу, а й волю.На підступах до гір ми натрапили на перше випробування: вирва — розтоптане поле, де земля була порізана слідами чогось, що більше нагадувало кігті, ніж копита. Тіні, що лишилися від попередніх боїв, пахли розбитою магією. Старша схилилася, поклала долонь на землю і нашіптувала, а я малювала руни, що скріпляли шляхи. Лея опустила голову й прошепотіла стародавнє ім’я, яке лікує кістки. У повітрі з’явилося тонке, тепле світло — її дарунок. Драго ковтнув тепло, і на хвилину його дихання стало рівнішим. Я вхопила ту мить, мовби вона була ковтком води в пустелі. Але нам не судилося довго відпочити. Десь попереду повіяв холод — той самий, який я відчувала перш, коли Пілея підкрадався крізь портали. Тіні знову піднялися, але цього разу вони не йшли відкрито: вони спліталися в маски, у силуети людей, що колись жили. Молоді відьми, яких ми відправили як розвідку, вже давали знак: їхній шепіт — «дві постаті на скелі» — означав засідку. Ми зупинилися. Стара кинула на землю круг із попелу, і він загорів синім шепотом. Засідка вибухнула раптово. Кілька постатей вискочили з-за каміння — не просто тіні, а поєднання іржавих ланцюгів і холодного вітру. Вони билися хитро: не прямим ударом, а ускладненими заклинаннями, що мали на меті висмикнути з мене останню іскру сили. Я кинулася вперед, розривала їх полум’ям, але кожна витрачена іскра віднімала від мене час і міць. Лея, хоч і була драконячою, скидалася вразливою: носити брата й одночасно відбиватися — подвійне навантаження. Стара кинула в бій стару хитрість — привідкрила портативну нитку між нами й вулканом, але вона була крихкою і сильною лише на мить. Наша ціль була близько, але пастки Пілеї вставляли нам палиці під ноги. Я бачила, як з очей Лєї тікали сльози — вона прибрала їх по-звірячому, не для нас, а для власного болю. Я вхопила її лапу, і в тій миті ми обмінялися мовчазною клятвою: довести до джерела. Коли, здавалося, сили зовсім відмовляли, ми вийшли на гребінь — і він відкрився перед нами: вулкан здіймався, як величезний страж, з горлом, що курилося, і зі стінами, що яблукали наче темний метал. Ближче, між нами й кратером, земля була порожня — ні рослини, ні звуку, тільки гарячі струмені, що валилися в далечінь. Я відчула, як у грудях запала вогняна хвиля — не просто страх, а трепет. І тоді, немов знамення, повітря згуртувалося — темні спіралі знову з’явилися на обрії. Пілея не відставав. Його голос пролунав, але цього разу він не ходив по краю; він був поруч, мов холодний вітер: «Ти добралася далеко, Ліліт. Але це ще не межа. Я зустріну вас у вогні». Я відчула його присутність як проблему, що росте, але вже на іншому рівні — тепер це не просто полювання, це очікування зіткнення, від якого залежатиме все. Я дивилася на Драго — він був близько до того, щоб відкрити очі, і в його блідій міміці іноді промайдувало розпізнавання. Леїта щось шепотіла йому в очах, ніби заспокоювала: «Тримайся. Ми майже.» Моє серце стиснулося — і одночасно розп’яте рішучістю. Ми були в останній стадії шляху. Попереду — або Джерело, або битва, яка вирішить усе. Я вдихнула жар вулкана й прошепотіла вголос: «Тут. Тепер або ніколи». Я відчувала в собі кожен крок — не лише м’язами, а й тим, що залишилося від старої ритуальної нитки, від печаті Томаса, від вогню рун під шкірою. Кратер перед нами дихав гарячим повітрям; камені блищали, ніби вкриті потом, а в самому низу, там де земля розривалася в пекельне горло, блищало джерело — темне, але зсередини його пронизувало чисте, глибоке сяйво. Це було те місце, про яке говорила Стара, те місце, куди потрібно привести Драго, щоб оздоровити його тіло і, можливо, повернути йому силу. Лея знизила високо злетіти, присіла на краю виступу і обережно опустила Драго на розпечений камінь. Він важив, але її тіло не було людиною — вона вміла нести таке, що людське плече не підняло б. Вона пригнулася, оберігаючи його крилатою тінню, і поглянула на мене очима, в яких горіла ця сама клятва: «Тримайся». Стара розклала коло з попелу і старих рун, губи її шепотіли слова, що тягнулися корінням у століття. Вона просила, викликала, вичитувала — усе одно, як назвеш, — щоб Джерело віддало своє тепло не як пожежу, а як очищення. Я стояла поруч, дихання моє було коротке, руки тремтіли, але я ставила знаки в повітрі, що пов'язували чашу-артефакт, печатку Томаса і тіло Драго в єдине плетиво. Це треба було зробити точно, без помилок: ритм, слова, кров, єдність.