Розділ 13

Я вирвалася з темряви, ковтнула повітря так жадібно, ніби тонула цілу вічність. Груди палали, серце калатало, руки тремтіли. Я відкрила очі й побачила — низьку стелю, вогонь у каміні, тьмяне світло свічок. Світ відьом.

— Драго… — шепіт сам вирвався з моїх губ. Я відчувала його ще поруч, у глибині своєї душі, відчувала його біль і силу. Це було не видіння. Це була правда.

Я хотіла підвестися, але тіло не слухалося. У вухах гуло, а легені розривалися від тяжкого дихання. І тоді я побачила її — стару відьму. Вона стояла поруч, дивилася на мене так, як ніколи ще ніхто не дивився. У її очах не було ані страху, ані жалю. Лише шана.

Вона схилила голову, а потім… опустилася на коліна.

— З поверненням, Верховна Ліліт, — промовила вона, і її голос тремтів від урочистості.

Мене пронизав холод.

— Що… що ти сказала?

Стара підняла погляд.

— Ти та, кого ми чекали сторіччями. Ти — наша праматір, наша королева, наша сила. Ти повернулася.

— Ні! — я закричала так, що Лея здригнулася в кутку. — Я не Ліліт! Моє ім’я Елла! Я… я не можу бути нею!

Але моє серце зраджувало мене. Бо глибоко всередині я відчувала — це правда. Усі мої сни, усі мої пристрасті, усі мої страхи… вони не були лише моїми. Вони були її.

Лея підійшла ближче, її золоті очі світилися. Вона боялася, але не відверталася.

— Е… Елло? Це правда? Ти справді… вона?

Я дивилася на свою сестру — ні, не мою, а його. Доньку роду драконів, останню спадкоємицю. І раптом пазли склалися: чому Пілея полює саме на неї, чому наші світи розірвані війною, чому я відчуваю кожну рану Драго.

— Я… — голос зірвався. — Я не знаю, ким я є тепер.

Стара торкнулася моєї руки, і я відчула, як у жилах закипає сила, темна й світла водночас.

— Ти — Ліліт, наша Верховна. Ти повернулася, щоб закінчити те, що почалося століття тому.

Я задихнулася. Від цих слів у мені здійнялося дві хвилі: жах і щось інше… щось схоже на відлуння сили, яка давно чекала, аби я її визнала.
Я кричала так, ніби мої слова могли виставити за межі правди те, що вже сталось.

— Ні! Це не так! — рвучко вирвалося з мене. — Я не Ліліт, я — Елла! Я — поліціянтка, охоронець, я… я не можу бути тією, про кого ви говорите! Це брехня!

Слова ламалися в горлі. Кожна частина мого тіла тремтіла від заперечення, від жаху, що хтось вкрав в мене навіть право не знати. Я кинула гострий, розпачливий погляд на стару: «Скажи, що це гра. Скажи, що ти жартуєш». Але в її очах не було жарту — лише м’яка впевненість, що мене пробирала до кісток.

І тоді — голос Томаса. Якимось дивом я забула про нього у всьому цьому вирі, та його голос прорвався до мене, тремтячий і збентежений:

— Елло… дивись на руки.

Я відвела погляд на свої долоні, думала, побачу лише ледь бліду шкіру, ще сліди ритуалу. А замість цього — від кінчиків пальців піднявся тонкий жар. Він тек, як жива ріка, простягаючись по зап’ястях, піднімаючись вище і вище. Під моїм поглядом вогонь лягав в лінії, що нагадували руни — неправильної форми, але древні,

немов написані вогнем оновленого світу. Позначки ковзнули по передпліччях і, немов небачена рука провела пензлем, влаштувалися над ключицями.

Серце в мені завмерло. Я хотіла віддерти руку, зірвати цей жар, але він був частиною мене — не опік, а знак, що виринав зсередини. Кожна лінія пульсувала, віддаючи тепло прямо в легені, і пам’ять, яка досі була закута в темряву, заговорила в мені мов тихий дзвін.

Томас підступив ближче, його очі — широко розкриті, шоковані і страхом наповнені.

— Це... що це? — прошепотів він, і в голосі було стільки безпорадності, що мені стало моторошно.

Стара відьма розсипалася в усмішці — не в тій, що сміється, а в тій, що випромінює полегшення й благословіння одночасно. Вона підняла руки, ніби благословляючи те, що нібито мусило статися, й промовила тихо, з благоговінням:

— Я не помилилась. Вогняна… наша Ліліт повернулась.

У моєму роті пересохло. Світ трішки похитнувся. Я відчула, як мій голос стає чужим, тихим — ледве чутним:

— Ні… ні… це не я…

Але коли пальці Томаса злегка торкнулися моєї шкіри біля зап’ястка, він здригнувся від тепла і мовив ще тихіше:

— Це не можна зупинити.

І в ту мить я зрозуміла — заперечення марні. Те, що виривалося на поверхню моєї плоті, було більш правдою, ніж будь-яке слово. І старі легенди, і ритуали, і ім’я, що катувало мої сни — усе повернулося назад у тілі, яке я думала своїм. Я відчула, як земля під ногами хитнулася — не просто від страху, а від відчуття, ніби світ злегка зрушився зі своєї осі. Знаки на шкірі пульсували, мов живі, і кожен їхній вдих лунав у мені як голос предків. Я хотіла зірвати їх руками, прокричати, вигнати все це, але не могла — руни були вже не на поверхні, вони вписувалися в мою плоть, у мою сутність.

Томас стояв ближче, і я бачила його обличчя крупним планом: переляк, недовіра, але й щось інше — рішучість, що не дозволяла йому відступити. Його пальці тремтіли, коли він ще раз торкнувся лінії, що пульсувала над ключицею. Він віддер руку від тепла, ніби від опіку.

— Це… — прошепотів він, і в голосі прозвучало більше болю, ніж будь-яка я могла очікувати. — Я не знаю, що це, Елло. Але я тут. Я не кину тебе.

Ці слова вдарили мене глибше, ніж будь-яке визнання старої: було так боляче і так солодко одночасно, що я відвернула обличчя. Я не хотіла, щоб він бачив очі, в яких роїлися пророки й прокляття одночасно. Я не хотіла, щоб його доброта стала причиною його загибелі.

Лея стояла ближче до дверей, її золоті зіниці ніяк не хотіли зменшити світіння. Кожен їхній погляд — на мене, на знаки, на стару — був питанням. Вона підходила, але кожен крок давався їй важко; у її русі читалася і повага, і страх. Стара усміхнулася ще ширше, ця усмішка була теплом і судом водночас. Вона знову підступила ближче і, не питаючи дозволу, простягла долоню над моїм плечем. Її пальці не торкнулися моєї шкіри — не потрібно було. Руни засяяли яскравіше, і я відчула легкий тиск у грудях, наче хтось намагався відкрити застарілу скриню в моїй душі.