Розділ 9 ( Томас)

Я ніс Еллу на руках і відчував, як вона стає дедалі легшою, немов вислизає з цього світу. Її шкіра була холодною, а подих — уривчастим. Я стискав зуби, намагаючись не дати паніці взяти гору.Ми йшли вузькою стежкою, яка світилася під ногами. Ліс був дивним — дерева тягнулися до неба, наче чорні вежі, а їхнє листя сяяло синім світлом. Я ніколи не бачив нічого подібного. Це не був ні світ Елли, ні мій.

— Вона слабшає, — пробурмотів я сам до себе. — Тримається з останніх сил.

— Дивись! — голос Лєї раптом здригнувся від подиву.

Я підняв очі. Попереду, на галявині, ми побачили жінку. Стара, вкрита зморшками, в сірому вбранні з тканини, яку я не зміг би описати. Вона нахилилася над кущами й зривала світлі ягоди, складаючи їх у кошик. Виглядала так, ніби цей темний, дивний світ був для неї домом.

Лея не витримала й побігла до неї. Я хотів зупинити — мало що може чекати в такому місці, — але вона вже була поряд.

— Прошу, — сказала Лея, схлипуючи, — допоможіть нам! Моя сестра… — вона кинула погляд на мене й Еллу в моїх руках, — вона вмирає.

Стара жінка випрямилася. Її очі виблискували незвичним світлом — глибоким, майже фосфоричним, наче в них світилися зорі. Вона мовчки дивилася на нас. І в цьому погляді було щось таке, від чого мене пробрав холод.

— Це не твоя сестра, дитя, — сказала вона тихим, але гострим голосом. — Це спадкоємиця. Її кров належить нам.

Я сильніше притиснув Еллу до себе.

— Хто ви?

Стара зробила крок ближче.

— Я — одна з тих, хто створив цей світ. Ми — відьми пращури. І якщо ви сюди потрапили… значить, не випадково.

Її погляд ковзнув по Еллі, яка була непритомною в моїх руках.

— Принесіть її до мене. Якщо ще можна врятувати — я врятую.

Я вагався. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася влада. Лея дивилася на мене з надією, а Елла… Елла була безпорадна.

І тоді я зробив крок уперед. Бо іншого вибору просто не було.

Стара не сказала більше жодного слова, лише жестом покликала нас за собою. Я ніс Еллу, Лея йшла поряд, стискаючи моє плече так, що нігті впивалися крізь тканину. Вона була налякана, і її очі світилися дивним золотим сяйвом — драконячим. Я бачив, як вона намагалася сховати їх під каптуром, але страх роз’їдав її зсередини. Ми вийшли з лісу на вузьку дорогу, яка вела до поселення. І я завмер. Перед нами відкривалося село, яке могло би бути людським. Будинки з дерев’яними дахами, вузенькі вулички, навіть маленькі крамниці з вивісками, де продавали хліб, тканину чи книги. Але було щось інакше: повітря ніби пульсувало енергією, а вогники світла плавали над дверима, немов світлячки, які ніхто не міг загасити.

Дітлахи бігали вулицями, сміялися, гралися. Дорослі займалися своїми справами. Але щойно ми з’явилися поруч зі старою, усе стихло. Вони дивилися на нас. Кожна пара очей — повна подиву, страху й нерозуміння. Наче ми були не людьми, а привидами.

— Всі вони… відьми, — промайнуло в моїй голові. — Всі.

Мені хотілося покласти руку на зброю, але я стискав Еллу й розумів, що це безглуздо. Тут ми були чужими.

Подив змішувався з чимось глибшим. Неначе вони бачили в нас загрозу, але водночас — відповідь на

запитання, яке боялися озвучити.

— Томас… — тихо прошепотіла Лея. Її очі світилися ще яскравіше, видаючи її природу.

Я відчув, як село затамувало подих. У поглядах відьом промайнув жах. Вони впізнали її.

Стара підняла руку, заспокоюючи людей. Її голос був твердим:

— Вони зі мною. Не чіпати.

Тиша поволі розсіялася, і ми рушили далі. Люди розступалися, але їхні очі супроводжували нас кожен крок. Я не міг позбутися відчуття, що ми ввійшли в місце, де чужинців не чекають. І що ця тиша приховує більше небезпеки, ніж ліс, із якого ми щойно вибралися.