Розділ 8

Темрява поглинула мене. Я боролася з нею, намагаючись втриматися на поверхні, але сили покидали мене, мов пісок висипався крізь пальці. Свідомість зникала, і я не знала, чи ще колись розплющу очі.

Десь у далекому відлунні я почула голос:

— Елло! Чуєш мене? Відкрий очі!

Він кликав мене, та я не могла відповісти. Коли я на мить прокинулась, то відчула прохолодний подих вітру й запах сирої землі. Небо було темно-зеленим, немов забарвленим якоюсь хворою тінню. Навколо височіли дерева — їхні стовбури були чорними, а листя світилося слабким синім світлом, наче полум’я світляків застигло в кожній жилці.

Я спробувала піднятися, але тіло не слухалося.

— Тихо, — голос Томаса був поруч. Він нахилився, торкнувся мого чола. — Все добре. Відпочивай.

Я знову провалилася в пітьму.

Лея стояла, обхопивши себе руками. Її очі тремтіли, але в них була іскра рішучості. Вона озиралася навколо, ковтаючи страх.

— Це не наш світ, — прошепотіла вона. — І не твій, Елло. Я… я не відчуваю тут жодної сили драконів.

Томас зиркнув на неї коротко.

— Потім. Спершу треба врятувати її.

Він підхопив мене на руки так, ніби я була не важчою за дитину. Його обличчя було жорстким, рішучим.

— Нам треба йти. — Він глянув на вузькі стежки, що розходилися поміж дивних дерев. — Може, вони виведуть до людей. Або хоча б до когось, хто допоможе.

Лея глибоко вдихнула, стискаючи кулаки. Її ноги тремтіли, але вона кивнула.

— Добре. Я піду попереду.

Вона зробила крок на одну зі стежок, і синє світіння листя відразу затремтіло, немов живе.

Томас тримав мене так міцно, що я відчувала його серцебиття. І навіть у напівсні мені здалося: він ніколи не відпустить.