Розділ 5

Ми сиділи в старій квартирі над планами. Лея — тиха, ще занадто слабка, щоб втручатися, Томас — похмурий, але зосереджений. Він креслив на карті маршрути, пропонував сховати Лею у покинутому районі біля порту, де поліція рідко з’являється. Я слухала, кивала, погоджувалася. Але всередині мене було інше: тривожне, пульсуюче відчуття. Драго. Я мусила знати, чи він живий.

Я не могла сказати цього вголос. Лея надто любила брата, і якщо почує мої спроби дістатися до нього, то втратить надію. А Томас… Томас не зрозуміє. Якби він дізнався, що король драконів для мене — більше, ніж наказ, більше, ніж клятва… це було б моєю слабкістю.

Тому я чекала, поки вони обоє заснули. Лея — втомлена, згорнулася клубочком на дивані. Томас — на стільці, голова впала на груди.

Я сіла на підлогу, запалила свічку, витягла ніж і подряпала долоню. Краплі крові впали на обвуглений амулет. Я прошепотіла слова, які завжди з’єднували нас із Драго: заклик, що лунає крізь світи.Спершу — тиша. Потім — холод. І лише шепіт, далекий, немов крізь товщу каменю:

«Елло…» Моє серце вдарилося в груди.

— Драго! — я стискала амулет так, що кістки тріщали. — Ти живий? Де ти?

Відповідь не прийшла. Лише шум. І тьма. Мій подих став уривчастим. Я спробувала знову, ще раз, і ще… але магія вислизала з рук. Вона не слухалася мене, розсипалася, мов попіл. Я впала на коліна, злякано дивлячись на власні руки. Я знала, що ця битва з тінями не була такою важкою, щоб виснажити мене. Я витримувала значно більше. Але щось пішло не так. Моє тіло відчувало слабкість, якої я не знала раніше.

Що зі мною?

Я прикрила обличчя руками, намагаючись приховати навіть від тиші свій страх. Бо найбільше я боялася не ворогів, не спецслужб, навіть не порталу, що міг розірвати місто навпіл.

Я боялася втратити його. Драго.

І ще більше — боялася, що моя сила зникне тоді, коли вона потрібна найбільше.