Розділ 3

Повітря розірвалося, наче крик. У темряві з’явилися тіні — спершу розмиті, немов дим, а потім вони набули форми. Люди… і не люди водночас. Їхні обличчя були схожі на маски, розтягнуті в потворні посмішки, а шкіра — чорна, мов обвуглене вугілля. Очі світилися криваво-червоним. Я знала їх. Слуги ворога. Ті, хто в нашому світі називався тіньовими мисливцями. Вони йшли по Лею.

— Відійди! — крикнула я Томасу, відштовхуючи його до дверей. — І не озирайся!

Він, звісно, не послухав. Він підняв пістолет, зробив кілька пострілів. Кулі влучили в одного з тіньових — той лише відсахнувся, іскри посипалися з чорного тіла, але він навіть не впав.

— Чорт, — Томас відступив. — Вони не люди!

— Я ж казала! — вишипіла я й зірвала з шиї амулет.

Магія прокинулася в мені, мов розпечене лезо. Я вивела знак у повітрі, і з моїх рук вирвався вогонь. Він ударив по двох тіньових одразу, розкидавши їх у різні боки. Кімната затремтіла, штукатурка осипалася зі стелі.

Лея, бліда, підняла очі на мене. В них був страх… і надія.

— Сестро… — прошепотіла вона. — Ти справді прийшла за мною…

Я не мала часу пояснювати, що я не її сестра, а лише тіньова охоронниця її брата. Я лише стискала її руку, виводячи новий знак, щоб закрити щілину порталу.

Але один із тіньових устиг вислизнути. Він кинувся просто на Лею. Його криваві очі палахкотіли, а з рота сочилася чорна рідина.

Я кинулася йому назустріч, ударивши лезом із чистої магії. Металевий звук розітнув повітря, коли моя зброя зійшлася з його кігтями. Вибух іскор освітлив кімнату.

Томас стояв, вражений. Він бачив мене такою вперше. Не офіцера поліції. Не жінку. Відьму.

— Елло… хто ти, до біса?! — закричав він.

Я не відповіла. Бо істина, яку він почув би, була б страшнішою за будь-яку брехню.