Пролог

Я звикла до запаху диму й крові. У цьому світі інакше й бути не може — війна точить його серце, пожирає землю, змітає міста. А я… я всього лише відьма. Але не проста. Я — охоронець драконів. Тінь короля, його клинок і його гріх.

Драго стояв попереду, мов сама буря в людській подобі. Його очі світилися, коли він вдивлявся в темряву небосхилу, де вже чулися крики ворогів і гуркіт крил. Його армія готувалася злетіти в небо, а моє серце — знову зрадити мене.

Бо я кохала його. Заборонено. Смертельно.

Мені не можна навіть торкнутися його руки — але я пам’ятаю кожен випадковий дотик, кожен його подих над моїм вухом, коли він шепотів наказ. Пам’ятаю, як він одного разу затримав погляд довше, ніж дозволено королю дивитися на свою тінь.

І саме цього вечора він доручив мені те, від чого залежатиме все.

— Елло, — його голос був твердий, але я відчувала у ньому тріщину. — Якщо я впаду, ти маєш врятувати її. Мою сестру. Лею. Виведи її звідси, сховай будь-якою ціною. Навіть у світі людей.

Мій шлунок стиснувся, наче в нього встромили ніж. Світ людей… той світ, де я живу іншою. Там я поліцейська, там я звикла стріляти кулями, а не заклинаннями. Там немає місця драконам і відьмам. Там я можу бути лише тінню серед чужих.

— Ти довіряєш мені її життя більше, ніж своє? — запитала я, хоча відповідь була очевидна.

Він глянув на мене так, що мені перехопило подих.

— Я довіряю тобі більше, ніж самому собі.

І в цей момент я зрозуміла: якщо він загине, я більше ніколи не зможу сказати йому правду. Що для мене він — не просто король. Не просто війна. Він — мій світ.

Але я мовчала. Бо моя клятва — бути його тінню, а тіні не мають права на кохання.