Розділ 56. Нове життя

Перші дні в новій квартирі були важкими. Я боялася темряви, боялася тиші, боялася, що не витримаю. Але потроху я звикала.

Я купила квіти. Поставила їх на підвіконня. Я дивилася на них щоранку, поливала, розмовляла. Вони оживали, тягнулися до сонця, і я відчувала, що теж оживаю.

Я почала бігати. Щоранку, парком, незважаючи на погоду. Біг допомагав вимкнути голову, не думати про минуле, не жаліти себе. Я дихала, потіла, втомлювалася, а потім падала на ліжко й засинала без думок.

Я записалася на курси англійської. Не тому, що треба було для роботи - просто хотілося. Я вчила слова, дивилася фільми в оригіналі, намагалася говорити. У мене погано виходило, але мені подобалось. Подобалося вчитися новому, розвиватися, рухатися вперед.

Я познайомилася з новими людьми. На йозі, на курсах, у парку. Вони не знали моєї історії, не знали про Олексія, не знали, якою я була колись. Вони бачили мене теперішню - спокійну, впевнену, живу.

- Ти світишся, - сказала одна жінка. - У тебе закохані очі.

- Я закохана, - всміхнулася я. - У життя.

***

Минуло пів року. Я не бачила Олексія, не писала, не дзвонила. Він теж мовчав. Я думала, що він забув мене. Але одного дня він з’явився.

Я виходила з роботи, дивилася в телефон, не помічаючи нічого навколо. І раптом побачила його. Він стояв біля входу, тримав квіти, дивився на мене.

- Привіт, - сказав він.

- Привіт, - я здивувалася, але не злякалася.

- Ти змінилася, - він роздивлявся мене.

- Я знаю, - я всміхнулася.

- Ти щаслива?

- Так, - я не збрехала. - А ти?

- Не дуже, - він опустив очі. - Я скучив.

Я мовчала. Не знала, що сказати.

- Можна я запрошу тебе на каву? - спитав він.

- Можна, - погодилася я.

Ми сіли в кав’ярні, замовили каву. Він дивився на мене, не міг відвести очей.

- Ти стала іншою, - повторив він. - Більш... цілісною.

- Я стала собою, - відповіла я.

- Я шкодую, - сказав він. - Про все.

- Я теж шкодую, - я взяла його руку. - Але час не повернути.

- Я хотів би спробувати ще раз.

Я задумалася. Подивилася на нього довгим поглядом.

- Олексію, - сказала я. - Я люблю тебе. Але я більше не можу бути з тобою.

- Чому?

- Бо я нарешті знайшла себе, - я вивільнила руку. - І я не хочу втрачати те, що знайшла.

Він замовк. Потім спитав:

- Ти мене пробачила?

- Так, - я всміхнулася. - Я пробачила. Себе - за те, що дозволяла себе не цінувати. Тебе - за те, що ти не вмів інакше.

- І що тепер?

- А тепер я живу своє життя, - я підвелася. - І ти живи своє.

Він залишився сидіти. Я вийшла на вулицю, вдихнула свіже повітря, подивилася на небо.

І відчула, як усередині розливається тепло. Не від любові до нього. Від любові до себе.

Я нарешті стала тією, ким завжди мала бути.

І це було найкращим подарунком.