Розділ 53. Страх

Я боялася. Не його - себе. Боялася, що не витримаю. Боялася, що повернуся. Боялася, що буду шкодувати.

Але що гірше: шкодувати, що пішла, чи шкодувати, що залишилася?

Я знала відповідь. Залишатися гірше.

Бо щоразу, коли я залишалася, я губила частину себе. Свою гордість, свою гідність, свою віру в те, що я варта кращого.

Я віддавала йому шматки своєї душі, а він навіть не помічав. Він брав, як належне. І ніколи не дякував.

Я часто думала: звідки взявся цей страх? Чому я така? Чому інші жінки можуть піти, а я ні?

Я думала про маму. Вона теж віддавала. Вона чекала на батька. Батько приходив п'яний, мама мовчала. Вона не сварилася, не кричала, не збирала речі. Вона просто накривала на стіл, годувала його, клала спати, коли треба було кричати. А вранці робила вигляд, що нічого не сталося. А він ішов. Повертався. Знову йшов.

Я питала: «Мамо, чому ти не підеш?» Вона відповідала: «Куди я піду? З тобою? У мене немає грошей, немає житла, немає роботи. Я нікому не потрібна».

Я запам'ятала це. «Я нікому не потрібна». Ці слова стали моїм внутрішнім якорем. Я боялася, що якщо піду, стану такою, як мама. Самотньою, бідною, нікому не потрібною.

Але мама не пішла. Вона залишилася. І страждала. І я не хотіла бути такою, як вона. Але боялася, що вже стала.

Вона так і не навчилася любити себе. Вона залишилася самотньою поруч із чоловіком.

Я не хотіла бути такою.

Але страх тримав мене міцніше, ніж будь-які обіцянки.

Страх як клітка.

Я вдивлялася в темряву, слухала його дихання, і думала: «Чому я не можу просто підвестися й піти? Чому мої ноги ніби приросли до підлоги?»

Страх. Він мав тисячі облич. Страх самотності - найгучніше. Я уявляла себе в порожній квартирі, без нього, без його запаху, без його дихання поруч. Я уявляла довгі вечори, коли нікому набрати, ні з ким випити чаю, нікому сказати «як минув день». Я уявляла свята, які доведеться святкувати самій, або з мамою, яка буде зітхати й казати: «А я ж казала».

Ця картина душила мене.

Страх невдачі. А що, як я піду, а потім пошкодую? А що, як він зміниться? А що, як я втрачу шанс на щастя, бо не дочекалася? Цей голос у голові звучав так переконливо. Він шепотів: «Потерпи ще трохи. Він зрозуміє. Він оцінить. Він стане кращим».

Але я чекала роками. І нічого не змінювалося.

Страх осуду. Що скажуть люди? Мама, батько, Оленка, колеги по роботі? Вони ж попереджали. Вони ж казали, що він не для мене. І якщо я піду, вони скажуть: «Ну от, а ти не вірила». Вони не зрозуміють, як боляче визнавати свою поразку. Як соромно повертатися з порожніми руками.

Страх болю. Я знала, що якщо піду, буде боляче. Нестерпно. Я звикла до нього, до його присутності, до його ритуалів. Розрив звички - це як відрізати частину себе. Я не знала, чи зможу пережити цей біль.

Страх невідомості. Я не знала, що буде після. Не знала, де житиму (квартира була його). Не знала, чи зможу знайти когось іншого. Не знала, чи зможу взагалі покохати. Невідомість лякала більше, ніж його байдужість.

У моїй голові жили голоси. Голос мами, який шепотів: «Терпи, усі так живуть. Головне, щоб не бив». Голос батька: «Я ж казав, він не для тебе. Ти ніколи не вміла вибирати». Голос Оленки: «Ти заслуговуєш на краще. Але якщо сама не захочеш - ніхто не допоможе».

А найгучнішим був мій власний голос. Він кричав: «Ти слабка! Ти не зможеш! Ти нікому не потрібна! Краще вже такий, ніж ніякого!»

Я намагалася заспокоїти його, але він не замовкав.

«Подивися на себе, - казав він. - Ти товстієш, бо їси шоколад. Ти не вмієш готувати. Ти не цікава. Ти нудна. Ти постійно ниєш. Хто захоче бути з такою?»

Я вірила йому. 

Бо він повторював те, що я чула від Олексія. Не прямо, але між рядками. Його «жарти» про мою кулінарію, його зітхання, коли я плакала, його «не починай» - усе це в'їдалося в підкірку.

Я почала вірити, що я справді нічого не варта.

***

Я уявляла своє життя без Олексія. Порожня квартира, самотні вечори, неспокійні ночі. Я боялася, що не витримаю тиші. Що буду плакати в подушку, слухаючи, як сусіди святкують, сміються, кохаються.

Я боялася, що ніколи більше не закохаюся. Що моє серце закриється назавжди, що я стану цинічною, злою, самотньою. Що буду дивитися на закоханих пари й заздрити.

Я боялася, що не зможу мати дітей. Що мій біологічний годинник цокає, а я витрачаю час на людину, яка не хоче створювати сім'ю. Що одного дня прокинуся й зрозумію, що вже пізно.

Я боялася, що батьки мали рацію. Що я ніколи не вміла обирати. Що всі мої рішення - помилкові. Що краще довіритися комусь іншому, ніж слухати себе.

Я боялася, що я не можу довіряти собі.

Я уявляла розмову з мамою. «Я пішла від Олексія». Вона зітхне, похитає головою, скаже: «Я ж казала. Ти ніколи не слухаєш». І я відчую себе маленькою дівчинкою, яка знову зробила щось не так.

Я уявляла розмову з батьком. Він подивиться на мене зверхньо, скаже: «Ну от, а ти не вірила. Чоловіків треба тримати в єжових рукавицях, а ти розпустила». І я проковтну образу, бо він матиме рацію - я справді не вмію тримати.

Я уявляла розмову з Оленкою. Вона обійме мене, скаже: «Ти молодець, що наважилася». Але в очах прочитаю: «Чому так довго? Я ж тобі сто разів казала».

Я боялася їхнього осуду. Не тому, що вони погані. А тому, що вони мають рацію. Я дійсно довго терпіла. Дійсно не слухала. Дійсно помилялася.

І визнати це - означало визнати, що я дурна.

***

Я знала, що біль неминучий. Навіть якщо я піду, навіть якщо буду правою, біль залишиться. Він оселиться в грудях, буде гризти зсередини, нагадувати про нього.

Я боялася, що не витримаю. Що зламаюся. Що повернуся. Що буду благати його взяти мене назад. Що втрачу останню гідність.

Я боялася, що він не візьме. Що скаже: «Ти сама пішла, тепер живи з цим». І я залишуся сама, з болем, з соромом, з порожнечею.

Я боялася, що біль буде вічним.

***

Найпарадоксальніше - я боялася щастя. Того справжнього, яке не залежить від нього.