Розділ 47. Між нами

Життя разом виявилося не таким, як я уявляла. 

Не гіршим - іншим. 

Воно складалося з дрібниць, на які я раніше не звертала уваги. З ранкового запаху кави, з розкиданих шкарпеток, з мовчазних сніданків і вечірніх розмов, коли вже немає сил ні на що.

Ми вчилися бути поруч 24/7. І це виявилося складніше, ніж просто зустрічатися вечорами.

***

Я прокидалася першою. Завжди. Олексій міг спати до останнього, поки не задзвонить будильник, а іноді й після. Я вставала, йшла на кухню, заварювала каву. Це стало ритуалом - моя кава, його кава, моя тиша, його сон.

- Ти вже встала? - питав він сонним голосом, з'являючись на порозі кухні.

- Вже, - відповідала я, наливаючи йому чашку.

- Ти моє сонечко, - він цілував мене в маківку, сідав за стіл, дивився у вікно.

Я всміхалася. Ці хвилини були теплими. Він ще не ввімкнув свій захист, ще не сховався за роботою чи телефоном. Він просто був - моїм, сонним, розкуйовдженим, трохи беззахисним.

- Що на сніданок? - питав він.

- Яєчня, - відповідала я. Іноді з тремтінням у голосі, бо я не була впевнена, що вона вдасться.

- Знову яєчня? - він піднімав брову.

- А що? Ти ж казав, що любиш мою яєчню.

- Люблю, - він усміхався. - Але одного разу, може, звариш мені кашу? Чи омлет? Чи щось, що не складається з двох інгредієнтів?

Я ковтала образу. Він жартував. Напевно. Але в його голосі завжди було щось принизливе, коли йшлося про мою кулінарію.

Бо я не вміла готувати.

***

Це було моїм таємним соромом. Я могла приготувати три-чотири страви - яєчню, макарони з сиром, салат із огірків і помідорів, іноді суп із пакетика. Усе. Решта - або пригорало, або було несмачним, або виглядало так, що їсти не хотілося.

Мама не навчила. Я не наполягала. А тепер я шкодувала.

- Анастасіє, - сказав Олексій одного вечора, коли я подала йому підгорілу картоплю. - Що це?

- Картопля, - я почервоніла.

- Вона чорна.

- Трохи підгоріла.

- Трохи? - він підняв брову. - Вона чорніша за мою робочу куртку.

- Вибач, - я опустила очі.

- Ти колись навчишся готувати? - він відсунув тарілку. - Бо їсти це неможливо.

- Я стараюся, - я відчула, як сльози підступають до очей.

- Стараєшся недостатньо, - він підвівся, відкрив холодильник, дістав ковбасу й хліб. - Я зроблю бутерброди.

Я сиділа за столом, дивилася на свою чорну картоплю, і мені хотілося плакати. Він не розумів, що я старалася. Я дивилася ютуб, читала рецепти, купувала дорогі продукти. Але в мене не виходило. Чомусь не виходило.

- Не переймайся, - кинув він, ріжучи ковбасу. - Не всі жінки народжені для кухні.

Це мало бути втіхою. Але прозвучало як приниження.

***

З часом його «жарти» стали частішими.

- О, сьогодні макарони? - питав він, заходячи на кухню. - А ми вже три дні поспіль їмо макарони.

- Я хотіла приготувати щось інше, але...

- Але не вмієш, - закінчував він за мене. І сміявся.

Я посміхалася, але всередині все холонуло.

- Ти могла б навчитися, - сказав він одного разу. - Моя мама готувала так, що пальчики оближеш. А ти...

- Що я? - спитала я.

- Ти... така, яка є, - він махнув рукою. - Нічого, полюбимо.

Він поцілував мене в лоба, ніби вибачаючись. Але мені не стало легше.

Я намагалася. Я купила книжку рецептів, дивилася відео, експериментувала. Одного разу я приготувала борщ. Справжній, із буряком, капустою, картоплею. Він вийшов червоним, наваристим, майже гарним.

Олексій спробував, поморщився.

- Солі замало, - сказав він.

- Я солила.

- Замало, - він відсунув тарілку. - І буряк, здається, сирий.

Я ковтнула образу. Досолила. Підігріла. Він з'їв, але без задоволення.

- Наступного разу вийде краще, - сказала я, наче виправдовуючись.

- Сподіваюся, - відповів він.

Я плакала вночі, коли він заснув. Не тому, що він був жорстоким. А тому, що я відчувала себе невдахою. Я не вміла готувати, не вміла бути ідеальною господинею, не вміла дати йому те, що він хотів.

А він, здавалося, не помічав моїх сліз. Або помічав, але не надавав значення.

- Ти сьогодні якась кисла, - сказав він одного ранку. - Чого?

- Нічого, - я всміхнулася.

- Через учорашню вечерю? - він подивився на мене. - Анастасіє, не переймайся. Я жартую.

- Я знаю, - я поцілувала його. - Але мені неприємно.

- Ти занадто чутлива, - він відвернувся. - Я не хотів тебе образити.

- Я знаю, - повторила я.

Але в глибині душі я не була впевнена. Чи справді він не хотів? Чи просто йому було байдуже, що мені боляче?

***

Я любила готувати, навіть коли не вміла. Особливо коли Олексій був поруч. Ми разом різали овочі, варили пасту, смажили м'ясо. Він показував, як правильно солити, як перевіряти готовність, як не спалити олію.

- Ти вчиш мене, як маленьку, - сміялася я.

- Бо ти поводишся як маленька, - він усміхався.

Але іноді його усмішка зникала.

- Боже, скільки солі ти насипала? - він кривився. - Це неможливо їсти.

- Я зробила, як ти казав.

- Я казав дрібку, а не жменю.

Він пересолював страву сам, виправляв мої помилки, але щоразу знаходив привід для критики.

- Тобі не подобається, як я готую? - спитала я одного разу.

- Не подобається, - чесно відповів він. - Але я люблю тебе, тому терплю.

Це мало бути компліментом? Я не знала. Але боляче було.

Якось я приготувала курку. Запікала її дві години, переживала, перевіряла, молилася, щоб вийшло. Вона вийшла - соковитою, рум'яною, гарною.

- О, - здивувався Олексій, пробуючи. - Це навіть смачно.

- Правда? - я засяяла.

- Правда, - він поцілував мене. - Ти навчаєшся.

Я раділа. Цілий вечір літала. Але наступного дня він знову жартував про мою нездатність зварити суп.

- Ти як моя колишня, - сказав він. - Вона теж не вміла готувати.

Я завмерла.

- Ти порівнюєш мене з колишньою?

- Ні, - він знизав плечима. - Просто кажу.