Розділ 46. Казка, на яку я не чекала

Все було чудово. Навіть краще, ніж я сподівалася. 

Після того примирення Олексій ніби переродився. Він став уважним, турботливим, майже ідеальним. Не зникав, не мовчав, не зривався. 

Я почала вірити, що ми нарешті знайшли той баланс, якого так довго шукали.

А потім він запропонував жити разом.

Це сталося ввечері, після довгої прогулянки. Ми сиділи в машині, дивилися на зірки. Він узяв мою руку, довго мовчав, а потім сказав:

- Анастасіє, давай жити разом.

Я завмерла.

- Що? - перепитала я, хоча чудово чула.

- Давай жити разом, - повторив він. - Ти майже щодня в мене. Твої речі розкидані по всій квартирі. Сенс тягатися туди-сюди?

- Ти серйозно? - я не вірила своїм вухам.

- Абсолютно, - він усміхнувся. - Я хочу прокидатися з тобою щоранку. Не тільки коли ти ночуєш.

Я обійняла його. Міцно, майже боляче. У грудях розлилося тепло - те саме, яке я відчувала на початку наших стосунків.

- Так, - сказала я. - Так, так, так!

Ми цілувалися, сміялися, будували плани. Як перевеземо речі, що купимо, де поставимо ведмедя. Здавалося, що все нарешті стало на свої місця.

***

Переїзд зайняв два дні. Мої речі помістилися в кілька пакетів - я ніколи не була схильною до накопичення. Але було щось символічне в тому, щоб залишити квартиру, де я прожила все життя. Марина допомагала, усміхалася, але я бачила, що їй сумно.

- Ти будеш приходити в гості? - спитала вона.

- Звісно, - я обійняла її. - Ми ж сім'я.

- А якщо він тебе образить?

- Не образить, - я всміхнулася. - Він змінився.

Марина подивилася на мене довгим поглядом, але нічого не сказала. Вона хотіла вірити так само, як і я.

Останній пакет, останній погляд на порожню кімнату, останній видих. Я зачинила двері квартири, сіла в машину, поїхала додому. До нашого дому.

Олексій зустрів мене біля порога. Усміхнений, з квітами, з шампанським.

- З новосіллям, - сказав він.

- Дякую, - я поцілувала його.

Ми занесли речі, розібрали їх. Я розкладала одяг у шафі, ставила книжки на полиці, вішала рушники у ванній. З кожною дрібницею квартира ставала моєю.

- Ти не шкодуєш? - спитав він, коли ми сіли вечеряти.

- Ні, - я похитала головою. - А ти?

- Ні, - він узяв мою руку. - Я хотів цього давно.

- Чому ж не запропонував раніше?

- Боявся, - зізнався він. - Боявся, що ти відмовиш. Що не готова.

- Я готова, - я всміхнулася. - Нарешті.

Ми їли, сміялися, говорили про дрібниці. Здавалося, що майбутнє світле й безхмарне. Як я помилялася.

***

Перші тижні були казкою. Ми прокидалися разом, снідали, розходилися на роботу, а вечорами зустрічалися. Він став ще уважнішим - питав, як день, що снилося, чи не втомилася.

- Ти сьогодні рано, - сказала я одного разу, коли він прийшов о шостій.

- Завершив раніше, - він поцілував мене. - Хотів побути з тобою.

Ми готували вечерю разом. Я різала овочі, він варив пасту. Сміялися, жартували, розповідали дурні історії. Я почувалася щасливою. Вперше за довгий час - справді щасливою.

Але десь глибоко всередині залишався холодок. Той самий, який з’являвся щоразу, коли все було надто добре. Я не звертала на нього уваги. Даремно.