Розділ 50. Самотній Новий рік

Я прокинулася раніше - о сьомій. Сонце ще не зійшло, за вікнами було темно. Я приготувала сніданок - яєчню, каву, тости. Олексій спав, я не будила. Він учора працював пізно, заслуговував на відпочинок.

Я сиділа на кухні, пила каву, планувала день. Вдень треба було допекти торт, приготувати салати, накрити стіл. Увечері - зустріти свято. Я запросила Оленку, але вона відмовилася - святкувала з хлопцем. Я не ображалася. Ми будемо вдвох. І це було навіть краще.

Я уявляла, як ми сидимо за столом, як п'ємо шампанське, як обіймаємося під бій курантів. Як він шепоче: «З Новим роком, кохана». Як ми цілуємося, як дивимося феєрверки.

Я мріяла про майбутнє. Про те, що наступного року ми вже будемо одружені. Про те, що в мене буде біла сукня, а в нього - костюм. Про те, що ми будемо разом назавжди.

Я так хотіла цього, що не помічала червоних прапорців. Її мовчання, його відсутність, його «потім».

Олексій прокинувся об одинадцятій. Вийшов на кухню, сонний, розкуйовджений. Я поцілувала його.

- З Новим роком, коханий, - сказала я.

- З Новим роком, - він усміхнувся.

Ми поснідали. Я розповідала про плани, про те, що треба купити, що приготувати. Він кивав, але дивився кудись убік.

- Ти мене слухаєш? - спитала я.

- Так, - він узяв мою руку. - Анастасіє, мені треба тобі дещо сказати.

Я відчула, як усередині все холоне.

- Що? - спитала я.

- Сьогодні я буду з дочкою, - сказав він. - Це традиція. Є два дні в році, які я проводжу лише з нею - її день народження і Новий рік.

Я не могла говорити. Слова застрягли в горлі.

- Ти жартуєш? - прошепотіла я.

- Ні, - він не дивився на мене. - Я мав тобі сказати раніше, але не знав, як.

- Ти міг попередити, - я відчула, як сльози підступають до очей. - Ти міг сказати хоч раз за ці дні, коли я готувалася, коли прикрашала ялинку, коли купувала продукти.

- Я не хотів тебе засмучувати, - він узяв мою руку. - Я думав, що ти зрозумієш.

- Зрозумію? - я вивільнила руку. - Олексію, я готувала свято для нас. Я планувала, старалася, хотіла зробити цей день особливим. А ти... ти просто береш і їдеш?

- Анастасіє, вона моя дочка, - він підвищив голос. - Вона важливіша.

- Я не кажу, що вона не важлива, - я ледь стримувалася. - Але ти міг попередити. Ми могли б зустріти свято разом. Утрьох.

- Не можна, - він похитав головою. - Колишня теща не дозволяє.

- А мене ти питав? - я не стримала сліз. - Ти питав, чи хочу я бути сама в новорічну ніч?

- Ти не будеш сама, - сказав він. - Ти можеш поїхати до мами, до подруги...

- До мами? - я гірко засміялася. - І що я їй скажу? Що ти мене кинув?

- Я не кидаю, - він обійняв мене. - Я просто їду до дочки.

Я відсторонилася.

- Їдь, - сказала я. - Якщо тобі це важливо.

- Анастасіє...

- Їдь, Олексію, - я відвернулася. - Не треба вибачень.

Він постояв кілька секунд, потім пішов у спальню збиратися. Я залишилася на кухні, дивилася на стіл, на прикраси, на ялинку. Усе, що я робила, втратило сенс.

Він вийшов через десять хвилин. У куртці, з пакетом подарунків для дочки.

- Я буду ввечері, - сказав він. - Ти не хвилюйся.

- Я не хвилююся, - відповіла я.

Він поцілував мене в лоба - швидко, холодно. І пішов.

Двері зачинилися. Я залишилася сама.

***

Я стояла посеред кімнати, дивилася на двері, не знаючи, що робити. У голові шуміло, серце калатало. Сльози текли по щоках, я не витирала їх.

Я думала про те, що могла поїхати до мами. Але що я їй скажу? «Мамо, Олексій поїхав до дочки, залишив мене саму, прийми мене»? Вона скаже: «Я ж казала». І я не витримаю цього.

Я думала про подругу. Але вона святкує з хлопцем. Вона щаслива. Не варто їй псувати свято.

Я думала про те, щоб залишитися самій. Це принизливо. Але іншого виходу немає.

Я сіла на диван, обійняла ведмедя. Він пах Олексієм. Я обожнювала і ненавиділа цей запах.

- Чому? - прошепотіла я. - Чому ти не сказав?

Відповіді не було.

Я просиділа так до вечора. Не їла, не пила. Просто дивилася на ялинку, яку прикрашала з любов'ю. На гірлянди, які мерехтіли, наче сміялися з мене.

О сьомій я пішла на кухню. Подивилася на салати, які приготувала. На торт, який спекла. На шампанське, яке купила.

Взяла пляшку, відкоркувала. Налила в келих. Випила залпом.

- З Новим роком, Анастасіє, - сказала я собі.

Випила ще...

О дев'ятій пляшка спорожніла. Я відчула, як тепло розливається тілом. Біль притупився. Я вирішила відкрити другу. Налила, випила. І ще.

Сльози текли самі, я не контролювала їх. Я думала про своє життя. Про те, як я встигла так опуститися.

Колись я була студенткою з перспективами. Мріяла про кар'єру, про сім'ю, про щастя. А тепер? Я сиджу сама в новорічну ніч, п'ю шампанське з пляшки, а чоловік, якого я люблю, святкує з іншою. Не з коханкою - з дочкою. Але мені від цього не легше.

Я згадала, як мама казала: «Не кидай навчання, не втрачай себе». Я не послухала. Втратила.

Я згадала, як батько казав: «Він тебе не гідний». Я не вірила. Даремно.

Я згадала, як Оленка казала: «Ти заслуговуєш на краще». Я не слухала. І ось результат.

Я випила ще ковток. Шампанське здавалося гірким, хоча було солодким.

- Що зі мною? - прошепотіла я.

Відповіді не було.

Я перевела погляд на ведмедя. Він сидів на дивані, всміхався ґудзиковими очима. Я подарувала його собі? Ні, Олексій подарував. Він пам’ятав, що я люблю ведмедів. Але не пам’ятав, що я не хочу бути сама.

- Дурний ведмідь, - сказала я. - Ти хоч не кидаєш.

Ведмідь мовчав.

***

О дванадцятій пролунали удари курантів. Я чула їх з телевізора, який увімкнула, щоб не було тихо. Люди на екрані раділи, обіймалися, цілувалися. А я сиділа сама, з пляшкою в руці, і не відчувала нічого.

- З Новим роком, - сказала я телевізору.

Він не відповів.

Я загадала бажання. Не про щастя, не про любов - про те, щоб біль минув. Якщо не можна бути щасливою, хоч нехай не болить.