Розділ 44. Пауза

Ми не спілкувалися два тижні.

Два тижні, які розтягнулися у вічність. Два тижні, коли я вчилася жити без нього. Вставала, йшла на роботу, поверталася додому, дивилася в стелю. Марина питала: «Він не дзвонить?» Я відповідала: «Ні». Вона не питала більше.

Спочатку було боляче. Я чекала на дзвінок, прислухалася до телефону, перевіряла повідомлення. Але він мовчав. І я почала звикати. Не до тиші - до того, що можна жити без нього. Виявилося, що можна. Боляче, але можна.

Я перестала плакати на третій день. Сльози скінчилися. Залишилася тільки порожнеча, яка з часом почала заповнюватися чимось іншим. Не радістю - спокоєм. Я не боялася, не чекала, не сподівалася. Просто жила.

Мама подзвонила на п’ятий день.

- Як справи? - спитала вона.

- Нормально, - відповіла я.

- А Олексій?

- Не знаю, - я не збрехала. - Ми не спілкуємося.

- Посварилися?

- Наче так.

Мама довго мовчала. Потім сказала:

- Якщо хочеш поговорити - я тут.

- Дякую, мам.

Але я не хотіла говорити. Я хотіла забути.

Оленка прийшла в гості на вихідних. Принесла тістечка, обійняла, сіла поруч.

- Розказуй, - сказала вона.

- Нема чого, - я всміхнулася. - Ми не спілкуємося.

- І ти не сумуєш?

- Сумую, - зізналася я. - Але не так, як раніше.

- Це добре, - вона взяла мою руку. - Ти заслуговуєш на краще.

- Знаю, - я кивнула. - Але краще поки не приходить.

- Прийде, - вона поцілувала мене в щоку. - Я вірю.

Я хотіла вірити. Але глибоко всередині я знала: я не готова. Я все ще люблю його. Навіть після всього. Навіть після двох тижнів мовчання.

Дзвінок

На чотирнадцятий день телефон завібрував. Я подивилася на екран - Олексій. Серце калатало, руки тремтіли. Я довго не брала слухавку, думаючи: «Чи варто? Чи не буде мені гірше? Чи не пожалкую я?»

Взяла.

- Анастасіє? - його голос був тихим, невпевненим.

- Слухаю, - я говорила спокійно, наче нічого не сталося. Наче два тижні тиші були нормою.

- Я скучив, - сказав він. - Дуже.

Я мовчала. Не знала, що відповісти.

- Ти сердишся? - спитав він.

- Не знаю, - зізналася я. - Може.

- Можна приїхати? Поговорити.

Я завагалася. Хотіла сказати «ні», хотіла покласти слухавку, хотіла зникнути. Але замість цього сказала:

- Приїжджай.

Він приїхав через годину. Стояв біля будинку, тримав квіти - мої улюблені, білі троянди. Він пам’ятав. Завжди пам’ятав.

Я вийшла. Він подивився на мене довгим поглядом.

- Ти схудла, - сказав він.

- Ти теж, - відповіла я.

Ми сіли в машину. Мовчали. Я дивилася на квіти, він - на кермо.

- Вибач, - сказав він. - За все.

- За що саме? - спитала я.

- За те, що мовчав. За те, що не захищав. За те, що кидав тебе одну.

- Ти кидаєш мене постійно, Олексію, - я не приховувала болю. - Не тільки зараз. Завжди.

- Знаю, - він узяв мою руку. - І я хочу змінитися.

- Ти це казав уже сто разів.

- Але цього разу...

- Кожного разу ти казав «цього разу», - перебила я. - І нічого не змінювалося.

Він замовк. Дивився на мою руку в своїй.

- Я не знаю, що тобі сказати, - сказав він. - Я не вмію бути іншим. Але я хочу спробувати.

- Я втомилася бути експериментом, Олексію. Я втомилася чекати, поки ти вирішиш, чи варта я того, щоб змінитися.

- Ти варта, - він підняв голову. - Ти завжди варта.

- Тоді чому ти не змінюєшся?

Він не відповів.

Я відвела погляд. Дивилася на квіти, які тримала в руках. Вони були гарними. Живими. Але скоро зав’януть, як і наші стосунки, якщо нічого не зміниться.

- Анастасіє, - сказав він. - Давай не будемо сваритися. Давай просто побудемо разом.

- Ми не сваримося, - я похитала головою. - Ми говоримо.

-!Тоді давай помиримося.

Я подивилася на нього. На його втомлені очі, на темні кола під очима, на його щире обличчя. І подумала: «Чому я не можу просто піти? Чому я знову ведуся?»

Бо люблю. Бо сподіваюся. Бо не можу інакше.

- Добре, - сказала я. - Давай помиримося.

Він обійняв мене. Міцно, як колись. Я притулилася до нього, відчула його тепло, його запах. І на мить мені здалося, що все буде добре.

Але в голові засіло: «Скільки ще? Скільки ще триватимуть ці примирення?»

І відповіді не було.