Розділ 43. Дзеркало

Я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Не тому, що змінилася зовні - ні, я була та сама. Ті самі очі, те саме волосся, та сама усмішка. Але щось у мені зламалося. Щось важливе, те, що робило мене мною.

Раніше я вірила. Вірила, що кохання перемагає. Вірила, що якщо старатися, все вийде. Вірила, що Олексій зміниться.

А тепер? Тепер я не знала.

- Ти його любиш? - спитала я своє відображення.

- Так, - відповіла я.

- А він тебе?

- Каже, що так.

- А ти віриш?

Я замовкла. Бо не знала, що відповісти.

Кілька днів я ходила сама не своя. На роботі помилялася в документах, начальник робив зауваження. Вдома Марина питала, що зі мною, я відповідала: «Усе добре». Але нічого не було добре.

Я вирішила поговорити з Олексієм. Не сваритися, не звинувачувати - просто поговорити.

- Олексію, - сказала я, коли ми сиділи на кухні. - Нам треба поговорити.

- Про що? - він пив каву, не дивився на мене.

- Про нас. Про майбутнє. Про те, що я більше не можу так.

Він поставив чашку, подивився на мене.

- Що значить «не можеш так»?

- Я втомилася, - я не приховувала болю. - Від того, що ти постійно зникаєш. Від того, що я не знаю, де ти, коли тебе немає. Від того, що ти не знайомиш мене з дочкою. Від того, що ми не рухаємося вперед.

- Ми рухаємося, - сказав він.

- Куди? - я подивилася йому в очі. - Я не бачу цього.

Він мовчав. Дивився на стіл, на свої руки, на чашку.

- Я не знаю, що тобі сказати, - сказав він. - Я не вмію бути таким, як ти хочеш.

- А яким я хочу?

- Ну... уважним, турботливим, щоб завжди був поруч.

- Я не прошу завжди, - я взяла його за руку. - Я прошу хоч іноді.

Він вивільнив руку.

- Анастасіє, ти занадто багато хочеш.

- Я хочу нормальних стосунків, - я відчула, як сльози підступають до очей. - Я хочу, щоб мене поважали. Щоб не ховали. Щоб не соромилися.

- Я не соромлюся тебе, - він підвищив голос.

- А що ти робиш? - я теж підвищила. - Ти ховаєш мене від своєї дочки. Ти не знайомиш мене зі своїми друзями. Ти не береш мене з собою, коли їдеш у справах.

- Бо це мої справи!

- А я? Я не твоя справа?

Він замовк. Важко дихав, дивився кудись убік.

- Ти моя дівчина, - сказав він тихо. - Але в мене є своє життя.

- Я не прошу в тебе віддати мені своє життя, - я витерла сльози. - Я прошу трохи місця в ньому.

- Ти маєш місце.

- Яке? Запасного варіанту?

- Не кажи так.

- А як сказати? - я не стримувалася. - Ти поводишся так, ніби я тимчасова. Ніби чекаєш, поки з’явиться щось краще.

- Це не так, - він узяв мою руку. - Я люблю тебе.

- Але цього недостатньо, Олексію. Любов - це не тільки слова. Це дії. Це повага. Це довіра.

- Ти мені не довіряєш?

- А ти мені? - я подивилася йому в очі. - Ти мені довіряєш?

Він мовчав.

Я підвелася.

- Я піду, - сказала я. - Мені треба подумати.

- Анастасіє...

- Не треба, - я зупинила його жестом. - Не треба. Я сама.

Я вдягла куртку, взяла сумку, вийшла.

Надворі було темно, ліхтарі світили тьмяно. Я йшла вулицею, не знаючи куди. Думки крутилися в голові.

«Чому я не можу просто піти? Чому я залишаюся? Чому я терплю?»

Тому що люблю. Тому що сподіваюся. Тому що боюся, що без нього буде гірше.

Я прийшла в гуртожиток, лягла на ліжко. Лєна спала. Я дивилася в стелю, слухала своє дихання.

І не знала, що робити.

Наступного дня я не відповідала на дзвінки Олексія. Він писав, я не відповідала. Він приїхав до будинку, я не вийшла.

Марина подивилася на мене.

- Ви посварилися? - спитала вона.

- Ні, - я похитала головою. - Я просто втомилася.

- Від нього?

- Від себе, - я не збрехала.

Вона не стала питати більше.

На третій день Олексій не писав. І я злякалася. Не того, що він пішов - а того, що мені байдуже.

Я сиділа на ліжку, дивилася на телефон, і не відчувала нічого. Не болю, не образи, не жалю. Просто порожнечу.

«Що зі мною?» - подумала я. «Чому я не плачу? Чому не ревную? Чому не хочу до нього?»

Можливо, це кінець? Можливо, я нарешті вигоріла? Можливо, я більше не люблю?

Я не знала. І боялася дізнатися.

Увечері він подзвонив. Я взяла слухавку.

- Приїжджай, - сказав він. - Поговоримо.

- Ні, - відповіла я.

- Чому?

- Бо я втомилася говорити. Ми говоримо, обіцяємо, а потім усе повертається.

- Анастасіє, будь ласка.

- Ні, - я поклала слухавку.

Я не спала всю ніч. Думала про батька, який казав, що я заслуговую на краще. Про маму, яка мовчала, коли треба було говорити. Про себе - якою я була колись і якою стала.

Колись я вірила в казки. Думала, що кохання - це магія, яка зцілює всі рани. Тепер я знала, що кохання - це біль, який не минає.

Але я не могла забути, як він дивився на мене на початку. Як обіймав, як шепотів «люблю». Як дарував ведмедя, якого я все ще тримала в ліжку.

- Що мені робити? - прошепотіла я ведмедеві.

Він мовчав.

Наступного дня я вирішила: я не буду бігати за ним. Не буду писати перша. Не буду благати.

Якщо він хоче - нехай прийде сам.

Якщо ні - значить, не треба.

І чекала.

Але він не прийшов.