Розділ 42. Невідповідність

Повернення з села виявилося важчим, ніж сама поїздка. Я ввійшла в рідну кімнату побачила Марину, яка радісно мені махала, й зрозуміла, що не можу сказати правду. Не можу розповісти, як Олексій кидав мене саму в чужій хаті, як я плакала в подушку, як він називав мене істеричкою. 

Сором душив мене.

- Ну як? - спитала Марина, сідаючи на ліжку навпроти. - Розказуй!

- Чудово, - я всміхнулася, намагаючись, щоб посмішка виглядала щирою. - Тиша, природа, річка. Ми ходили на риболовлю, я навіть спіймала одну маленьку рибку.

- Ого! - вона здивувалася. - Ти ж не вмієш рибалити!

- Навчилася, - я стенула плечима. - Олексій показував.

- Романтика, - вона мрійливо зітхнула. - А ввечері що робили? Багаття? Пісні під гітару?

- Багаття, - підтвердила я. - Пісні співали. Смажили хліб на вогнищі.

Я брехала, і кожне слово давалося з болем. Але Марина вірила. В її очах світилася радість за мене. Вона бачила мою щасливу історію, яку я так майстерно вигадувала.

- А він тобі пропозицію не зробив? - спитала вона, підморгуючи. - Таке місце романтичне, я б на його місці...

- Ні, - я похитала головою. - Ми ще не готові.

- Ну, ви вже давно разом, - вона не вгавала. - Скільки можна?

- Марино, - я попросила. - Давай не будемо про це.

Вона подивилася на мене уважно, але не стала тиснути. Тільки сказала:

- Ти якась не така. Втомилася?

- Дуже, - я скористалася приводом. - Дорога довга.

Я лягла на ліжко, обійняла ведмедя (він увесь час чекав мене вдома) й заплющила очі. Марина подумала, що я сплю. Але я не спала. Я думала про те, як розповідатиму мамі, як Оленці, як усім, хто питатиме.

І я брехала. Кожному. Кожного разу.

Мама подзвонила наступного дня.

- Анастасіє, - сказала вона. - Як з'їздили? Я хвилювалася, ти не дзвонила.

- Вибач, мам, - я говорила впевнено, наче репетирувала цю розмову сотні разів. - Там поганий зв'язок був. Усе чудово. Ми гуляли, ходили на річку, Олексій рибу ловив.

- А ти що робила?

- Читала, - я всміхнулася. - Багато читала. Навіть книжку дочитала, яку давно відкладала.

- Молодець, - мама заспокоїлася. - А він не пропонував?

- Мамо, - я зітхнула. - Не поспішай. У нас усе добре.

- Я вірю, - вона помовчала. - Просто хочу, щоб ти була щаслива.

- Я щаслива, - збрехала я.

І це була найбільша брехня з усіх.

Оленка прийшла в гості через кілька днів. Ми сиділи в кав'ярні, пили каву, говорили про дрібниці. Вона теж питала про село.

- Ну розказуй, - вона сперлася підборіддям на руки. - Як воно, бути наодинці з коханим у романтичному місці?

- Чудово, - я повторила ту саму фразу, яка вже стала мантрою. - Ми багато гуляли, говорили, сміялися.

- А сварилися? - вона примружилася.

- Ні, - я похитала головою. - Навіщо сваритися, коли так гарно довкола?

- Ти дивна, - зауважила вона. - Завжди кажеш, що все добре, але виглядаєш так, ніби не спиш ночами.

- Не спала, - зізналася я. - Там комари кусали.

- А, - вона кивнула. - Буває.

Вона не повірила, але не стала допитуватися. І я була вдячна їй за це.

Але найважче було брехати собі.

Я дивилася в дзеркало й не впізнавала себе. Очі втомлені, зморшки біля губ - я ніби постаріла на кілька років за ці три тижні. Я намагалася посміхатися, але посмішка виходила кривою.

«Усе добре», - казала я собі. «Ти щаслива». Але внутрішній голос шепотів: «Брешеш».

Пів року потому

Минуло пів року. Я закінчила університет - отримала диплом, поплакала на випускному, обіймала одногрупників. Мама приїхала, батько теж. Вони стояли поруч, усміхалися, навіть трималися за руки - як у старих часах. Я дивилася на них і думала: чому в них не вийшло, а в нас - тим паче?

Я шукала очима Олексія. Він обіцяв приїхати, але не приїхав. Сказав, що затримався на роботі.

Я стояла з дипломом у руках, у шапочці, яку мені наділи, й почувалася самотньою. Навколо всі раділи, обіймалися, цілувалися. А я тримала телефон і чекала на дзвінок, якого не було.

- Він хоч привітав? - спитала мама, коли ми залишилися самі.

- Так, звісно, - я показала букет, який він передав через кур'єра. - Він дуже переживав, що не зміг приїхати.

- Переживав? - мама підняла брову. - Міг би взяти вихідний. Це ж твій випускний.

- Не міг, мам, - я відвернулася. - У нього об'єкт здавали.

Вона не сперечалася. Але я бачила її погляд - вона не вірила.

Батько підійшов, обійняв мене.

- Вітаю, доню, - сказав він. - Я пишаюся тобою.

- Дякую, тату.

- А де твій... Олексій? - він подивився на мене.

- На роботі, - я всміхнулася. - Але він передав вітання.

Батько не сказав нічого, але я відчула його розчарування. Він хотів, щоб Олексій був тут. Він хотів, щоб усе було, як у нормальних людей.

Але в нас нічого не було нормального.

***

Після випускного я пішла додому. Олексій приїхав увечері, з квітами, з шампанським, з винуватим поглядом.

- Вибач, що не зміг, - сказав він. - Справи.

- Я звикла, - відповіла я.

Він подивився на мене довгим поглядом.

- Ти зла?

- Ні, - я похитала головою. - Я просто втомилася.

Він обійняв мене. Я не відсторонилася, але й не притулилася.

- Ти стала якоюсь холодною, - зауважив він.

- Я стала реалістичною, - відповіла я. - Це різні речі.

Минуло ще кілька місяців. Я влаштувалася на роботу в банк - звичайним операціоністом. Невелика зарплата, але стабільно. Олексій працював, ми бачилися вечорами, іноді вихідними. Він так і не познайомив мене зі своєю дочкою.

- Коли? - спитала я одного разу.

- Скоро, - відповів він.

- Ти це казав пів року тому.

- Анастасіє, не тисни, - він нахмурився.

- Я не тисну, - я не приховувала болю. - Я просто хочу знати. Чи плануєш ти взагалі нас знайомити?

- Планую, - сказав він. - Але не зараз.

- Коли?

- Не знаю, - він відвернувся. - Не знаю, Анастасіє. Я боюся.

- Чого?