Розділ 41. Відпустка

Після тієї вечірки в мене з'явилися постійні сумніви щодо Олексія. Я не могла дивитися на нього так, як раніше. Не могла бездумно вірити його словам. Кожна його обіцянка віддавала гіркотою, кожне «я люблю» здавалося черговою фразою, яку він кидав машинально.

Наче все налагодилося. Він поговорив з Тамілою, вона вибачилася (холодно, крізь зуби, але вибачилася). Ми більше не сварилися. Але я більше не ходила з ним на зустрічі до сестер. Не тому, що він не кликав - кликав. А тому, що я не хотіла. Не хотіла знову відчувати себе зайвою, не хотіла дивитися на їхні удавані посмішки, не хотіла грати роль «дівчини Олексія», яку терплять, але не приймають.

- Чому ти не хочеш їхати? - спитав він якось.

- Втомилася, - відповіла я. - Від їхніх поглядів. Від їхніх запитань. Від того, що я маю постійно доводити, що я хороша.

- Тобі не треба нічого доводити.

- Тоді чому я відчуваю, що треба?

Він не відповів. Він завжди замовкав, коли не знав, що сказати.

Іноді я думала: може, він справді мене любить? Але боїться. Боїться вибрати мене, боїться втратити сестер, боїться змін. Але я втомилася чекати, поки він переборе свій страх.

Потім він узяв відпустку. Три тижні. Сказав, що хоче поїхати в село, відпочити від міста, від роботи, від людей.

- Поїдемо разом, - сказав він. - Там гарно. Тиша, природа, річка. Тобі сподобається.

Я погодилася. Не тому, що дуже хотіла - мені було байдуже. А тому, що не хотіла залишатися сама. І тому, що сподівалася: можливо, там, далеко від усіх, він буде іншим. Буде зі мною, буде поруч, буде тим, кого я полюбила.

Ми поїхали на машині. Дорога була довгою - майже шість годин. Я дивилася у вікно на поля, на ліси, на маленькі села, які минали. Олексій мовчав, слухав музику, іноді кидав погляди на мене.

- Ти втомилася? - спитав він.

- Трохи, - відповіла я.

- Терпи, скоро приїдемо.

Ми приїхали надвечір. Село було маленьким - кілька вулиць, старі хати, високі дерева. Будинок, який він винайняв, стояв на краю села, біля річки. Дерев'яний, з різьбленими віконницями, з верандою, на якій гойдалися гойдалки.

- Гарно, - сказала я, виходячи з машини.

- Я ж казав, - він усміхнувся, обійняв мене. - Тут ми відпочинемо.

Ми зайшли всередину. Було чисто, охайно, пахло деревом і м'ятою. На столі стояв глечик із молоком, тарілка з печивом.

- Сусідка принесла, - пояснив Олексій. - Вона попередила, що буде.

Я посміхнулася. Здавалося, що все буде добре.

Але «добре» тривало пів години.

Ми розібрали речі, сіли на веранді, пили чай. Я дивилася на річку, на дерева, на небо. Було тихо, спокійно. Я майже повірила, що ми нарешті будемо разом.

- Анастасіє, - сказав він. - Мені треба від'їхати.

Я завмерла.

- Куди? - спитала я.

- До одного хлопця. Тут недалеко. Ми домовилися про зустріч.

- Про яку зустріч?

- Ділова, - він не дивився на мене. - Він займається деревиною, я хотів придивитися.

- Ти ж казав, що ми відпочиваємо.

- Ми й відпочиваємо, - він узяв мою руку. - Я ненадовго. Максимум годину.

- Олексію...

- Будь ласка, не починай, - він підвівся. - Я скоро буду.

Він поцілував мене в лоба, сів у машину й поїхав.

Я залишилася сама.

Сиділа на веранді, дивилася на річку, на гойдалки, на печиво, яке вже не хотілося їсти. У голові крутилося:

«Чому? Чому він не може просто побути зі мною? Чому він постійно кудись їде?»

Година минула. Друга. Третя.

Олексій повернувся, коли вже стемніло. З усмішкою, з пакетом продуктів.

- Вибач, затримався, - сказав він. - Розговорилися.

- Я чекала, - я не приховувала образи.

- Я знаю, - він обійняв мене. - Вибач. Більше не буду.

Я хотіла вірити. Але в голові засіло: він казав це вже сто разів.

Наступного дня повторилося те саме. Ми поснідали, поговорили про плани, і він знову зник.

- Мені треба на ферму, - сказав він. - Пообіцяв допомогти.

- Ти ж у відпустці, Олексію.

- І що? - він подивився на мене. - Я не можу кинути людину.

- А мене ти можеш кинути?

- Я тебе не кидаю, - він підвищив голос. - Я від'їжджаю на кілька годин. Ти не дитина, можеш побути сама.

- Я не хочу бути сама, - я відчула, як сльози підступають до очей. - Я хочу бути з тобою.

- Анастасіє, не влаштовуй істерику, - він зітхнув. - Я скоро буду.

Він поїхав. Я залишилася сидіти на веранді, дивитися на річку, на дерева, на порожню дорогу.

Він повернувся надвечір. Знову з усмішкою, з вибаченнями, з обіцянками.

- Завтра будемо разом, - сказав він. - Цілий день.

Я не відповіла. Бо не вірила.

І не помилилася.

Наступного дня він знову кудись поїхав. І на наступний. І на наступний.

Ми спали разом - бурхливо, пристрасно, ніби намагаючись наздогнати те, чого не вистачало вдень. Але вдень він зникав. І я залишалася сама в чужому селі, в чужій хаті, з чужими думками.

Я гуляла берегом річки, дивилася на воду, на птахів, на хмари. Думала про те, як ми дійшли до такого. Як я, яка мріяла про відпустку з коханим, опинилася тут - сама, покинута, непотрібна.

Я намагалася зайняти себе. Читала книжку, дивилася телевізор (ловило три канали), готувала вечерю. Але думки поверталися до нього.

Де він? З ким? Чому не бере слухавку? Чому не пише?

Коли він повертався, я мовчала. Не питала, де був. Не дорікала. Просто посміхалася, цілувала, робила вигляд, що все добре.

Але одного дня я не витримала.

Він зібрався зранку, пообіцяв, що повернеться до обіду. Я приготувала обід. Він не повернувся. Я чекала до вечора. На вечерю - теж.

Він приїхав, коли вже стемніло. Вийшов з машини, пішов до хати. А я сиділа на веранді, обіймаючи подушку, й дивилася на нього.

- Анастасіє? - здивувався він. - Чому ти не в хаті? Холодно.

- Я чекала, - сказала я тихо.

- Навіщо? Я ж сказав, що приїду.

- Ти сказав, що приїдеш до обіду.

Він замовк. Потім сказав:

- Справи затримали.