Розділ 39. Вечірка

Ми приїхали до Таміли о сьомій вечора. Я хвилювалася - не так, як минулого разу, але всередині щось тремтіло. Олексій тримав мене за руку, поки ми піднімалися сходами.

- Все буде добре, - сказав він. - Я поруч.

- Знаю, - я всміхнулася, але посмішка вийшла натягнутою.

Таміла відчинила двері. Вона виглядала святково - у червоній сукні, з макіяжем, з усмішкою, яка здавалася щирою. Але я вже навчилася не вірити її усмішкам.

- О, приїхали! - вона обійняла Олексія, потім подивилася на мене. - Заходьте, будь ласка.

Ми зайшли. У коридорі стояло багато взуття - значно більше, ніж на чотирьох людей. Я здивувалася, але нічого не сказала.

У вітальні було людно. Я нарахувала шістьох хлопців і чотирьох дівчат - усі молоді, всі веселі, всі з келихами в руках. Грала музика, хтось сміявся, хтось говорив по телефону. Я відчула себе зайвою.

- Таміло, - сказав Олексій, і в його голосі промайнуло роздратування. - Ти ж казала, що будемо тільки ми.

- А, - вона махнула рукою. - Я вирішила запросити ще друзів. Ти ж не проти?

Він хотів щось відповісти, але я стиснула його руку.

- Все добре, - сказала я тихо. - Не сварись.

Він подивився на мене, потім кивнув.

Ми пройшли в кімнату. Таміла познайомила нас з усіма - я не запам'ятала імен. Запам'ятала тільки, що хлопці були переважно друзями її чоловіка, а дівчата - її колегами.

- Анастасіє, - сказала вона. - Ти сядеш он там, біля Марійки. А ти, Олексію, - тут, біля Миколи.

Вона посадила нас окремо. Олексій і не думав заперечувати, але я знову стиснула його руку.

- Не треба, - прошепотів він.

Він сів на іншому кінці столу.

Я залишилася сама. Дівчина поруч, Марійка, виявилася привітною, але балакучою. Вона розповідала про свою роботу, про хлопця, про те, як вони планують одружитися. Я кивала, посміхалася, але майже не слухала. Я дивилася на Олексія. Він сидів поруч із якоюсь білявою дівчиною, яка щось йому жваво розповідала. Він слухав, іноді кидав погляди на мене, але не вставав.

Я проковтнула образу. Не хотіла знову влаштовувати скандал. Не хотіла, щоб Таміла знову мала привід казати, що я «занадто ревнива». Я вирішила бути спокійною.

Вечірка тривала. Хтось жартував, хтось танцював, хтось пив. Я пила сік, намагалася бути привітною, але відчувала себе чужою серед цих людей.

Олексій вийшов на балкон - покурити. Я залишилася за столом сама. Марійка пішла танцювати.

І тоді до мене підсів хлопець.

Він був високим, темноволосим, з добрими очима та легкою усмішкою. Одягнений просто - джинси, светр, але виглядав охайно.

- Привіт, - сказав він. - Ти, мабуть, Анастасія?

- Так, - я здивувалася. - А ви?

- Микита, - він простягнув руку. - Я друг Тамілиного чоловіка.

Ми потиснули один одному руки. Його долоня була теплою.

- А ти давно знаєш Тамілу? - спитав він.

- Не дуже, - я зробила ковток соку. - А ти?

- Ми вже років п'ять знайомі, - він усміхнувся. - Вона класна, але іноді занадто владна. Ти помітила?

Я засміялася. Він говорив те, що я думала, але не наважувалася сказати.

- Помітила, - зізналася я.

Ми почали говорити. Микита виявився поліцейським, працював у патрульній поліції. Розповідав смішні історії про затримання, про п'яних водіїв, про бабусь, які тікали від ментів. Я сміялася, майже забувши, де я.

- А ти? - спитав він. - Ким працюєш?

- Навчаюся на банківській справі, - сказала я. - А працювала прибиральницею.

- Ого, - він підняв брову. - Поважаю. Не кожен погодиться на таку роботу.

- А що робити? - я стенула плечима. - Гроші треба було.

Ми говорили ще кілька хвилин. Потім він сказав:

- Слухай, Анастасіє, - він завагався. - Можна твій номер телефону? Ти дуже приємна, і я хотів би...

Я завмерла.

- Микито, - перебила я. - Я зустрічаюся з Олексієм.

Він здивувався. По-справжньому, не вдавано.

- З Олексієм? - перепитав він. - Але Таміла сказала... вона сказала, що ти самотня. Що ви просто друзі з Олексієм.

У мене перехопило подих.

- Вона що? - я не повірила своїм вухам.

- Вона сказала, що ти нова знайома, яка шукає друзів, - Микита виглядав розгубленим. - Я не знав, вибач.

Я відчула, як усередині все холоне. Таміла. Знову Таміла.

- Нічого, - сказала я. - Ти не винен.

- Вибач, я не хотів...

- Все добре, - я всміхнулася, але усмішка вийшла кривою. - Правда.

У цю мить повернувся Олексій. Він побачив Микиту поруч зі мною, побачив його зніяковіле обличчя, і його очі звузилися.

- Анастасіє, - сказав він. - Чого це ти роздаєш свій номер?

- Я не роздаю, - я підвелася. - Микита просто...

- Я пішов, - Микита швидко підвівся. - Вибачте, я не знав...

Він зник у натовпі гостей.

Я дивилася на Олексія. Він дивився на мене.

- Що він хотів? - спитав він.

- Номер телефону, - сказала я. - Бо Таміла сказала йому, що я самотня.

Олексій завмер. Його обличчя змінилося - з гнівного на розгублене.

- Що? - перепитав він.

- Таміла сказала йому, що ми просто друзі, - я не приховувала болю. - Що я нова знайома, яка шукає друзів.

Він мовчав. Дивився на мене, потім у бік, де стояла Таміла. Вона сміялася з кимось, не звертаючи на нас уваги.

- Я поговорю з нею, - сказав він.

- Не треба, - я взяла його за руку. - Не зараз. Не при всіх.

- Але вона...

- Я сказала, не треба, - я відчула, як сльози підступають до очей, але не дозволила їм пролитися. - Будь ласка.

Він зітхнув. Обійняв мене.

- Вибач, - прошепотів він. - Я не знав.

- Я знаю, - я притулилася до нього. - Але мені боляче.

Ми стояли так довго. Потім повернулися за стіл. Олексій сів поруч зі мною, не зважаючи на те, що Таміла посадила його в іншому кінці.

Вечірка тривала. Я намагалася посміхатися, але всередині все горіло.

Коли ми вийшли, я мовчала. Олексій теж. У машині він завів двигун, але не поїхав.

- Анастасіє, - сказав він. - Я не хочу, щоб ти думала...