Розділ 38. Внутрішня боротьба

Я ще довго сиділа на ліжку, дивлячись у стіну. Сльози висохли, але в грудях залишився тягар. Батькові слова в’їлися в пам'ять, як скалки: «байстрюк», «самотня мама», «не варта». Я знала, що він хотів як краще. Але від цього було не легше.

Я вирішила не розповідати Олексію про цю розмову. Не тому, що боялася його реакції. А тому, що не хотіла, щоб він робив пропозицію під тиском. Якщо він колись запропонує - це має бути його рішенням, а не моїм благанням або батьковим ультиматумом. Я не хотіла бути тією дівчиною, яка випрошує кільце. Я хотіла бути тією, заради якої чоловік сам хоче стати кращим. 

Олексій приїхав увечері. Він був стомленим - темні кола під очима, легка неголеність. Але коли побачив мене, всміхнувся тією своєю теплою усмішкою, від якої в мене щоразу тьохкало серце.

- Привіт, - сказав він, цілуючи мене в щоку. - Ти якась задумлива.

- Втомилася, - я пригорнулася до нього. - Ходімо гуляти.

Надворі було прохолодно, але сніг уже майже розтанув. Березневе повітря пахло весною - вологістю, землею, чимось новим. Ми йшли вулицями, тримаючись за руки. Я мовчала. Він теж.

- Ти щось не кажеш, - зауважив він. - Що сталося?

- Нічого, - я всміхнулася. - Просто хочеться мовчати.

Він не став питати. Просто міцніше стиснув мою руку.

Ми зайшли в парк. Було тихо й спокійно.

- Олексію, - сказала я.

- Мм?

- Ти щасливий?

Він зупинився, подивився на мене.

- А ти?

- Я питаю перша.

Він задумався.

- Коли ти поруч - так, - сказав він. - А коли ні - ніби чогось бракує.

- Мені теж, - я притулилася до нього. - Іноді я думаю: а що, якби ми не зустрілися? Як би я жила?

- Не знаю, - він обійняв мене. - Але я радий, що зустрів.

Ми стояли так довго, поки не почав накрапати дощ. Сховалися під деревом, сміялися, бо куртки намокли, але нам було байдуже.

- Ти змерзла? - спитав він.

- Трохи, - зізналася я.

- Ходімо додому.

Ми побігли до машини, сіли всередину. Він увімкнув пічку, музику. Я сиділа, дивилася на краплі дощу, які стікали по склу.

- Анастасіє, - сказав він.

- Мм?

- Ти мені потрібна. Знаєш?

- Знаю, - я взяла його за руку. - І ти мені.

Він поцілував мене. І в цю мить я майже забула про батька, про його слова, про його тиск. Майже.

Увечері, коли ми сиділи на кухні, пили чай, задзвонив його телефон. Він подивився на екран, нахмурився.

- Таміла, - сказав він. - Привіт.

Він слухав, іноді кивав, хоча вона не бачила.

- Завтра? - спитав він. - Не знаю, я зайнятий. А, ну добре... Слухай, я не можу без Анастасії. Якщо ви хочете мене бачити - то разом з нею. Ні, не обговорюється. Добре. Я передам. Бувай.

Він поклав слухавку, подивився на мене.

- Таміла запрошує в гості, - сказав він. - Завтра. На вечерю.

- І що ти відповів? - я завмерла.

- Що я не можу без тебе, - він усміхнувся. - І якщо ви хочете мене бачити - то разом з тобою.

- Вона погодилася?

- Не одразу, - він узяв мою руку. - Але погодилася.

Я відчула, як тепло розливається в грудях. Він не ховав мене. Він наполягав на тому, щоб я була поруч. Навіть перед своєю прискіпливою сестрою.

- А ти не боїшся? - спитала я.

- Чого?

- Що вона знову почне мене перевіряти. Що поставить незручні питання. Що...

- Анастасіє, - перебив він. - Я поруч. І якщо вона скаже щось зайве - я зупиню її.

- Ти впевнений?

- Абсолютно, - він поцілував мене в лоба. - Ти - мій вибір. І я не дозволю нікому його критикувати.

Я обійняла його. І подумала: можливо, все буде добре. Можливо, ми справді зможемо. Можливо, батько помиляється.

Але глибоко всередині залишався холодок. Не страх - обережність.

Я вирішила не думати про погане. Принаймні сьогодні.

А завтра - побачимо.

***

Я не могла заснути. Лежала в темряві, дивилася на стелю, і думки крутилися в голові, як білки в колесі. Весілля. Біла сукня. Гості. Обручки. Обіцянки «на все життя».

Я хотіла цього? Чи боюся? Чи і те, і те одночасно?

Я згадала, як ми з Віталієм колись говорили про майбутнє. Він казав: «Одного разу ми одружимося. У нас будуть діти. Ми будемо щасливі». Я вірила. А потім він пішов до іншої. Вагітної іншої.

І тепер кожна думка про весілля віддавала болем. Я уявляла себе в білій сукні - і бачила не себе, а Таню. Я уявляла обручку на пальці - і відчувала, як вона душить. Я уявляла гостей, які дивляться на мене, - і мені хотілося сховатися.

Але іноді, дуже рідко, я уявляла інше. Олексія в костюмі. Наші посмішки. Танець. Поцілунок. І тоді мені здавалося, що я хочу цього. Що я готова.

А потім страх повертався.

Я перевернулася на бік, притулилася до Олексія.

Ранок

Я прокинулася раніше за нього. Сіла на ліжку, дивилася на його обличчя - спокійне, розслаблене, без тієї напруги, яка з'являлася вдень. Він був гарним. Навіть зі шрамом на щоці. Навіть із темними колами під очима. Я провела пальцями по його щоці, по губах. Він не прокинувся.

Я пішла на кухню, заварила каву. Сиділа сама, дивилася у вікно, на сонце, яке піднімалося над дахами. І думала: чому я не можу бути як усі? Чому не можу просто радіти, коли чоловік робить пропозицію? Чому мене нудить від думки про весілля?

Я згадала своє дитинство. Мама й тато, які сварилися. Їхнє постійне розлучаємося, яке так нічим не закінчилося. Мамині сльози, татове мовчання. Я не хотіла такого майбутнього. Але боялася, що воно мене чекає.

Олексій прокинувся, вийшов на кухню, сів поруч.

- Ти чого така задумлива? - спитав він, забираючи в мене чашку.

- Думаю, - відповіла я.

- Про що?

- Про нас. Про майбутнє.

Він узяв мою руку.

Ми сиділи мовчки, дивилися на сонце, яке піднімалося все вище. 

***

Я вирішила записати свої думки. Не для когось - для себе.

«Я боюся весілля. Не тому, що не люблю Олексія. А тому, що не вірю в "на все життя". 

Віталій навчив мене, що обіцянки - це просто слова. Що люди йдуть, навіть коли клянуться залишитися. Що кохання - це не гарантія.