Розділ 36. Сусідка

Минуло кілька тижнів після тієї сварки. Олексій намагався бути уважнішим, я намагалася не згадувати. Ми повернулися до нашого ритму - він працював, я вчилася, бачилися вечорами, іноді сварилися, але швидко мирилися.

Я майже забула про ту жінку - сусідку, яка наговорила на мене Тамілі. Але доля вирішила інакше.

Це сталося в суботу. Я вийшла з Олексієвої квартири, щоб купити хліба в магазині на першому поверсі. Спускалася сходами, задумана, не дивилася під ноги. І раптом зіткнулася з жінкою років шістдесяти - невисокою, повненькою, з кучерявим сивим волоссям і добрими, здавалося, очима.

- Ой, вибачте, - сказала я, відступаючи.

- Нічого, нічого, - вона всміхнулася. - Ви до Олексія? Гарний хлопець. А ви, мабуть, його дівчина?

Я завмерла. У моїй голові клацнуло. Це вона. Та сама сусідка. Та, яка подзвонила Тамілі. Та, через яку Олексій зірвався.

- Вибачте, - сказала я, дивлячись їй прямо в очі. - А вас як звати?

- Лідія Іванівна, - вона всміхнулася. - А вас?

- Анастасія, - я не всміхнулася у відповідь. - Лідіє Іванівно, можна поставити вам одне запитання?

- Звісно, - вона трохи знітилася, відчувши мій тон.

- Чому ви зараз така привітна, а до цього наговорювали на мене? - я не підвищувала голос, але говорила твердо. - Якщо я вам не подобаюся, так і скажіть. Не треба ходити навколо та розповідати всім, що я з Олексієм лише через квартиру.

Лідія Іванівна витріщилася на мене. Її обличчя спочатку здивувалося, потім стало розгубленим, а потім - щиро зляканим.

- Що ви таке кажете? - спитала вона. - Я нічого нікому не розповідала. Я навіть не знала, що ви його дівчина, поки не побачила вас разом кілька разів.

Я відчула, як усередині щось тьохнуло.

- Тамілі подзвонили, - сказала я. - І сказали, що я з Олексієм через квартиру. Олексій мені передав, що це ви.

- Дівчинко, - вона взяла мене за руку. - Я нікому не дзвонила. Я навіть не знаю ніякої Таміли. Я знаю тільки Олексія, бо він мій сусід. І я рада, що в нього з'явилася така гарна дівчина.

Я дивилася на неї, на її щире обличчя, на її трохи наївні очі, і розуміла: вона не бреше.

- Вибачте, - сказала я. - Я, мабуть, помилилася.

- Вибачте й ви, - вона всміхнулася. - Але скажіть, що сталося? Хтось на мене наговорює?

- Не важливо, - я похитала головою. - Дякую, що відповіли.

Я пішла в магазин, купила хліба, повернулася в квартиру. Олексій сидів на дивані, дивився телевізор.

- Ти довго, - сказав він.

- Я зустріла твою сусідку, - я поклала хліб на стіл. - Лідію Іванівну.

- А, - він усміхнувся. - Вона добра бабуся. Чому вона?

- Вона сказала, що нікому не дзвонила, - я дивилася на нього. - Вона не знає Таміли.

Олексій завмер. Усмішка зникла.

- Що?

- Вона сказала, що нікому нічого не розповідала. І навіть не знала, що ми разом, поки не побачила нас кілька разів.

Він нахмурився.

- Але Таміла сказала, що їй подзвонила сусідка. І назвала її ім'я - Лідія Іванівна.

- Таміла могла помилитися, - сказала я. - Або їй хтось інший подзвонив, а вона подумала на сусідку.

- Або... - він не договорив.

- Або що?

- Або Таміла вигадала, - він провів рукою по обличчю. - Щоб посварити нас.

Я мовчала. Це було схоже на правду. Таміла не приховувала, що я їй не подобаюся. Вона могла зробити такий крок.

- Навіщо? - спитала я.

- Бо вона боїться, що я зроблю помилку, - сказав він. - Вона завжди хоче контролювати моє життя.

- І ти їй віриш більше, ніж мені.

Він підійшов до мене, узяв за руки.

- Я більше не буду, - сказав він. - Обіцяю.

Я хотіла вірити. Але в голові засіло: він повірив їй, навіть не спитавши мене. І це було найболючішим.

- Я люблю тебе, - сказав він.

- Я тебе теж, - відповіла я.

Але осад залишився.