Розділ 35. Звинувачення

Квітень добігав кінця. За вікном уже зеленіли дерева, сонце світило яскравіше, і навіть після дощу пахло весною - свіжістю, землею, чимось новим. Я сиділа на кухні в Олексія, різала овочі для салату, і відчувала майже спокій. Майже.

Він поїхав у магазин - сказав, що хоче «чогось смачненького», щоб разом повечеряти. Я залишилася готувати. На столі вже стояла каструля з супом, у духовці запікалася курка, я нарізала огірки, помідори, перець. Усе було майже ідеально. Навіть музика грала тиха, спокійна.

Я думала про те, як ми вчора сміялися, дивлячись старий фільм, як він обіймав мене, як шепотів «люблю». Здавалося, що все налагоджується. Що ті важкі місяці залишилися позаду. Що ми нарешті вчимося бути разом.

Я помилялася.

Ключ у замку клацнув. Я не обернулася - продовжувала різати перець. Але Олексій не зайшов на кухню одразу. Я почула, як він кинув ключі на тумбочку, як важко видихнув. Якийсь дивний видих - не втомлений, а злий.

- Анастасіє, - сказав він. Голос був тихим, але напруженим.

- Я на кухні, - відповіла я. - Зараз майже готово.

Він зайшов. Я підняла голову - і завмерла. Його обличчя було червоним, очі блищали, губи тремтіли. Він тримав у руках пакет із магазину, але виглядав так, ніби збирався ним жбурнути.

- Що сталося? - спитала я, відкладаючи ніж.

- Ти знаєш, - він кинув пакет на стіл. - Ти чудово знаєш.

- Не знаю, - я відчула, як усередині все холоне. - Олексію, що трапилося?

Він підійшов до мене, дивився згори, такий високий, злий, чужий.

- Мені подзвонила Таміла, - сказав він. - А їй подзвонила сусідка. Та, що живе знизу. Вона бачила, як ти приходиш, як ти тут... І сказала, що ти зі мною тільки через квартиру.

Я не могла говорити. Слова застрягли в горлі.

- Ти що, мовчиш? - він підвищив голос. - Нічого сказати?

- Я... - я проковтнула. - Я не знаю, про що ти.

- Не знаєш? - він засміявся - зло, гидко. - Ти думала, я не дізнаюся? Що ти будеш жити в мене, користуватися моєю квартирою, моїми грошима, а я буду мовчати?

- Я не користуюся твоєю квартирою! - я відчула, як образа й гнів піднімаються всередині. - Я тут готую, прибираю, я...

- Ти тут живеш, - перебив він. - Майже кожну ніч. Ти залишила тут свої речі, свій шампунь, свою зубну щітку. Ти почуваєшся тут як удома, правда? А я дурень, думав, що ти зі мною, а ти - з квартирою.

Я відчула, як сльози підступають до очей, але не дозволила їм пролитися. Я дивилася на нього - на його червоне обличчя, на його тремтячі губи, на його очі, повні злості. І не впізнавала.

- Олексію, - сказала я якомога спокійніше. - Ти можеш заспокоїтися?

- Не треба мене заспокоювати! - крикнув він. - Відповідай! Ти зі мною через квартиру чи ні?

- По-перше, - я говорила повільно, чітко, хоча всередині все тремтіло, - я не знаю, про що ти. По-друге, я лише нещодавно дізналася, що квартира твоя. Думала, ти знімаєш.

Він завмер. Здавалося, він не очікував такої відповіді.

- Що? - перепитав він.

- Я думала, ти знімаєш цю квартиру, - повторила я. - Ти ніколи не казав, що вона твоя. Я дізналася випадково, коли побачила документи на столі. І мені байдуже, чия вона. Я приходжу сюди не через квартиру. А через тебе.

Він мовчав. Дивився на мене, ніби бачив уперше.

- Ти не знав? - спитала я. - Що я не знала?

- Я думав... - він провів рукою по обличчю. - Я думав, ти знаєш.

- Чому я мала знати? Ти ніколи не говорив.

Він відвернувся, сперся руками на стіл. Плечі опустилися, гнів, здавалося, випарувався. Але я вже не відчувала полегшення. Тільки біль.

- Ти навіть не спитав мене, - сказала я. - Ти приїхав, накинувся, звинуватив. Навіть не спитав, чи правда це. Просто почув якусь сусідку, яка мене не знає, і повірив.

- Анастасіє...

- Не треба, - я зняла фартух, поклала на стіл. - Я збираю речі.

- Що? Не треба, давай поговоримо...

- Ми вже поговорили, - я пішла в кімнату, взяла свій рюкзак, почала складати речі. Шампунь, зубну щітку, зарядку, пару светрів, які залишила тут. Усе, що нагадувало про те, що я тут була.

Олексій стояв у дверях, дивився, не заважав.

- Ти не залишишся? - спитав він тихо.

- Ні, - я застебнула рюкзак. - Мені треба заспокоїтися.

- Але ж надворі вже темно...

- Я піду пішки. Потрібно провітрити голову.

Я вдягла куртку, зав'язала шнурівки на кросівках. Він не зупиняв. Я взяла рюкзак, ключі (свої, які він дав колись) поклала на тумбочку.

- Це тобі, - сказала я.

- Анастасіє...

Я вийшла. Не озирнулася.

Надворі було прохолодно. Сонце вже сіло, ліхтарі світили тьмяно, вітер гнав по асфальту сухе листя, яке пережило зиму. Я йшла швидко, майже бігла, сама не знаючи куди. Просто геть. Подалі від нього, від його крику, від його звинувачень, від його недовіри.

Сльози текли по щоках, але я не витирала їх. Хай течуть. Хай бачать люди. Мені байдуже.

Я йшла й думала: чому він не спитав? Чому одразу повірив чужій жінці, а не мені? Чому для нього слова якоїсь сусідки важать більше, ніж усе, що ми пережили разом?

Я згадала, як він дивився на мене - злісно, звинувачувально. Ніби я була ворогом. Ніби я використовувала його. А я навіть не знала, що квартира його. Я думала, він знімає. Він ніколи не казав. Чому не казав? Боявся, що я почну вимагати? Боявся, що я стану іншою?

Я пройшла квартал. Другий. Повз магазин, де ми купували продукти. Повз кав'ярню, де пили каву в перший раз. Повз дерево, під яким він уперше мене поцілував. Усе нагадувало про нього. Усе боліло.

На третьому кварталі я почула кроки за спиною. Швидкі, важкі. Я не озирнулася - прискорила крок.

- Анастасіє! - гукнув він. - Зачекай!

Я не зупинилася.

Він наздогнав мене, схопив за руку.

- Пусти, - сказала я, не дивлячись.

- Не пущу. Давай поговоримо.

- Ми вже говорили, Олексію. Ти все сказав.

- Я дурень, - він важко дихав. - Я знаю, що дурень. Але дай мені сказати.

Я зупинилася. Подивилася на нього. Він був змарнілий, розгублений, у його очах не було злості - тільки розпач.