Розділ 34. Сестри

Минуло два місяці. Два місяці, які розтягнулися в цілу вічність. Канікули закінчилися, почався новий семестр, але в моїх стосунках з Олексієм нічого не змінилося. Ми наче застрягли в якомусь дивному колі: то все добре, то сварка без причини, то він зникає на кілька днів, а потім повертається, ніби нічого не сталося.

Я втомилася. Але не могла зупинитися.

***

Перший місяць нового року видався важким. Олексій працював, я вчилася. Ми бачилися рідко, але коли бачилися - було добре. Він привозив квіти, цілував, говорив, що любить. Я майже забувала про образи.

Майже.

Але потім траплялося щось дрібне, і ми сварилися. Іноді через те, що він не відповів на дзвінок. Іноді через те, що я занадто багато питала. Іноді без жодної причини - просто обоє втомлювалися, зривалися, говорили зайве.

- Ти мене дістала зі своєю недовірою, - казав він.

- А ти мене - зі своїми мовчанками, - відповідала я.

Він забирався, їхав, не писав кілька днів. Я сиділа, дивилася в стелю, плакала в подушку, потім злилася, потім шкодувала. І писала перша.

- Вибач, - писала я. - Я не хотіла.

- Я теж, - відповідав він за кілька годин.

Ми мирилися, знову обіцяли одне одному, що все буде інакше. І кілька днів - справді було добре. А потім знову.

- Чому ти не береш слухавку? - питала я.

- Бо був зайнятий.

- Не можна було передзвонити?

- Не можна.

- Чому?

- Бо я не твій власність, Анастасіє!

І знову тиша на кілька днів.

Я звикала до цього ритму. Він став моєю новою нормальністю. Іноді я думала: «Може, так і має бути? Може, всі стосунки такі?» Але десь глибоко всередині я знала, що ні. Не всі.

Оленка питала:

- Ви досі разом?

- Так, - відповідала я.

- І що, він досі зникає?

- Іноді.

- І ти це терпиш?

- А що мені робити? - я розводила руками. - Кинути? А потім жаліти?

- Може, краще жаліти, ніж мучитися, - сказала вона.

Я не відповіла. Бо не знала, що сказати.

***

Лютий приніс нове випробування. 

Ми знову посварилися - через те, що я запитала, чому він не приїхав, коли обіцяв. Він сказав, що я «знову починаю», що в нього «немає сил на мої істерики». Я образилася, він поїхав.

Три дні тиші.

Я не спала, не їла, ходила як тінь. Лєна хвилювалася, але не лізла. Мама дзвонила, я відповідала коротко: «Усе добре, мам».

На четвертий день він написав: «Привіт, як ти?»

Я відповіла: «Нормально».

«Можна приїхати?»

«Приїжджай».

Він приїхав увечері. З квітами, з винуватим поглядом.

- Вибач, - сказав він. - Я дурень.

- Знаю, - я не втрималася від посмішки.

- Я скучив.

- Я теж.

Ми обійнялися, і на мить мені здалося, що все буде добре. Але в голові засіло: «Скільки ще? Скільки ще триватимуть ці гойдалки?»

Не знаю. Але я боялася навіть подумати про те, щоб поставити крапку.

***

Першого березня Олексій приїхав до мене із дивним виразом на обличчі. Не злим - схвильованим. Я зварила каву, ми сіли на кухні.

- Що сталося? - спитала я.

- Сьогодні приїдуть мої сестри, - сказав він. - Молодші. Таміла і Ксюша.

Я завмерла.

- Вони їдуть до міста на кілька днів, - продовжив він. - Я хочу, щоб ви познайомилися.

- Чому ти не сказав раніше? - я відчула, як тривога піднімається всередині.

- Бо не хотів, щоб ти нервувала, - він узяв мою руку. - Вони хороші. Не бійся.

- Я не боюся, - збрехала я. - Але...

- Що?

- Я не готова.

- Анастасіє, - він усміхнувся. - Це просто знайомство. Не весілля.

Я кивнула, але всередині все тремтіло.

Сестри приїхали о шостій вечора. Я була в Олексія вдома - прибрала квартиру, приготувала вечерю, навіть купила квіти. Хотіла справити хороше враження. Боялася, що не сподобаюся.

Коли пролунав дзвінок у двері, моє серце калатало так, що я чула його у вухах. Олексій відчинив.

- О, приїхали! - він обійняв сестер.

Я побачила двох дівчат. Таміла - старша, років двадцяти п'яти, висока, темноволоса, з різкими рисами обличчя та пильним поглядом. Ксюша - молодша, років двадцяти двох, нижча, з русявим волоссям і добрими очима, але в них теж відчувалася якась настороженість.

- Це Анастасія, - сказав Олексій, показуючи на мене.

- Дуже приємно, - сказала Таміла, простягаючи руку. Її потиск був сильним, оцінювальним.

- Приємно познайомитися, - Ксюша всміхнулася, але посмішка не дійшла до очей.

Ми сіли за стіл. Я налила чай, подала вечерю. Таміла одразу почала ставити питання.

- Ти навчаєшся? - спитала вона.

- Так, на банківській справі.

- І де плануєш працювати?

- У банку, мабуть. Або в фінансовій сфері.

- А з Олексієм як познайомилися?

Я розповіла. Коротко, без деталей. Таміла слухала уважно, іноді кивала.

- А батьки твої хто? - спитала Ксюша.

- Мама працює на заводі, батько - будівельник, - відповіла я.

- О, так само, як Олексій, - зауважила вона.

Я не знала, що це означає - комплімент чи докір.

Вечеря минула напружено. 

Я відповідала на питання, намагалася бути привітною, але відчувала, що сестри придивляються до мене, оцінюють, шукають вади.

- Ти гарна, - сказала Таміла. - Але щось у тобі є... неспокійне.

- Що ви маєте на увазі? - спитала я.

- Не знаю, - вона стенула плечима. - Просто відчуття.

Олексій втрутився.

- Таміло, не лякай дівчину.

- Я не лякаю, - вона подивилася на нього. - Просто цікавлюся.

Ксюша мовчала, але її погляд був важким.

Після вечері сестри пішли в кімнату відпочивати. Ми з Олексієм залишилися на кухні.

- Ти як? - спитав він.

- Нормально, - я посміхнулася. - Але вони... прискіпливі.

- Вони хвилюються за мене, - сказав він. - Ти ж знаєш, я єдиний чоловік у родині.

- Знаю.

- Вони хочуть, щоб я був щасливий. І бояться, що мене обдурять.

- Я не збираюся тебе обдурювати.

- Я знаю, - він поцілував мене. - Просто дай їм час.