Розділ 31. Новий рік

Тридцять першого грудня я прокинулася рано. Надворі було морозно, сонце світило, сніг іскрився. Я вийшла на балкон, вдихнула холодне повітря. Здавалося, що цей день буде особливим. Не тому, що я вірила в магію новорічної ночі - ні, після всього, що сталося, я розучилася вірити в дива. Але сьогодні мало статися щось важливе. Я відчувала це кожною клітиною свого тіла.

Мама вже поралася на кухні. Вона не спала всю ніч - готувала, різала салати, пекла пироги. Я чула, як вона ходила по квартирі, як гриміла каструлями, як бурмотіла щось під ніс. Вона завжди так робила перед святами - нервувала, переживала, щоб усе було ідеально. А потім сідала за стіл втомлена й майже не їла.

- Ти встала? - спитала вона, побачивши мене.

- Так, - я сіла за стіл, сперлася підборіддям на руки - Допомогти?

- Наріж овочі, - вона кинула мені ножа й дошку. - І не ріж пальці, бо потім кров'ю заллєш олів'є.

Я всміхнулася. Мама любила жартувати такими макабрними жартами. Я звикла.

Я різала огірки, помідори, перець. Думала про Олексія. Він обіцяв приїхати після десятої. Я вірила. Не тому, що він заслуговував на довіру - тому, що мені треба було вірити. Якщо я почну сумніватися зараз, я зламаюся. А ламатися перед Новим роком не хотілося.

- Ти сьогодні задумлива, - зауважила мама, ставлячи на стіл каструлю з борщем. - Про що думаєш?

- Про Олексія, - зізналася я.

- Він приїде?

- Обіцяв.

- Віриш?

Я завагалася.

- Хочу вірити.

Мама подивилася на мене довгим поглядом. Потім сказала:

- Я теж хочу. Але, Анастасіє... будь готова до того, що він може запізнитися. Або не приїхати взагалі.

- Чому ти так кажеш? - я відчула, як роздратування піднімається всередині.

- Тому що він чоловік, - вона зітхнула. - І в нього можуть бути справи.

- Які справи в новорічну ніч?

- Не знаю, - вона стенула плечима. - Але ти маєш бути готова.

Я не відповіла. Я не хотіла бути готовою. Я хотіла вірити, що він приїде. Що він стримає обіцянку. Що він не підведе.

Мама відійшла до плити. Я залишилася сама зі своїми думками.

А що, як він справді не приїде? 

Що, як я залишуся сама з рідними?

Це було б не катастрофою - ми завжди святкували разом, і це було затишно. Але цього року я хотіла інакше. Я хотіла, щоб він був поруч. Щоб ми обіймалися під бій курантів, пили шампанське, дивилися феєрверки. Щоб він прошепотів «З Новим роком, кохана», і я відчула, що все буде добре.

Але надія - річ небезпечна. Вона робить нас вразливими. Я вже була вразливою. Дуже.

О п'ятій вечора приїхала Марина. З тортом, із подарунками, із усмішкою. Ми обійнялися.

- З Новим роком, сестро, - сказала вона.

- І тебе, - відповіла я.

Вона роздяглася, пройшла на кухню, поцілувала маму.

- Як справи? - спитала вона.

- Нормально, - відповіла мама. - А в тебе?

- Добре, - Марина сіла за стіл, взяла огірок із моєї нарізки. - Олексій приїде?

- Обіцяв, - я намагалася говорити впевнено.

- Віриш?

- А всі ви з тим самим, - я не стримала роздратування. - Чому ви не вірите, що він приїде?

- Бо ми жінки, - сказала мама. - І ми знаємо, що чоловіки часто обіцяють, а потім не роблять.

- Олексій не такий.

- Сподіваюся, - Марина взяла мою руку. - Але ти маєш бути готова до будь-чого.

Я не відповіла. Я втомилася від цих розмов. Від того, що всі чекають, що він мене підведе. Від того, що я сама чекаю, що він мене підведе.

Чому я не можу просто повірити? Чому я постійно чекаю підступу?

Бо мене вчили, що треба чекати. Мама вчила: «Не розслабляйся, він тебе кине». Батько вчив: «Чоловіки - егоїсти, вони думають тільки про себе». Віталій довів: «Обіцянки нічого не варті».

Але Олексій - не Віталій. Він інший. Він доводив це багато разів. Він повертався, коли міг піти. Він боровся, коли міг здатися. Він терпів мої істерики, мою недовіру, мої страхи.

Чому я не можу просто повірити? Чому я чекаю, що він мене зрадить?

Бо я не вірю в себе. Бо я не вірю, що гідна щастя. Бо я звикла, що люди, яких я люблю, йдуть.

Але Олексій іде? Ні. Він залишається. Навіть коли важко. Навіть коли я важка.

Можливо, настав час повірити. Не в нього - у себе. У те, що я можу бути щасливою. У те, що я заслуговую на любов. У те, що я не втечу.

О сьомій вечора ми сіли за стіл. Мама налила по келиху шампанського. Ми випили за те, щоб старий рік забрав усе погане, а новий приніс добре.

Я загадала бажання. Те саме, що й минулого року - щоб біль минув. І додала: щоб Олексій приїхав.

О десятій він написав: «Затримуюся. Буду пізніше».

Я відповіла: «Добре. Чекаю».

Руки тремтіли. Я пила чай, дивилася телевізор, не бачила нічого. 

Мама й Марина говорили про щось своє, не чіпали мене. Вони розуміли, що я нервую.

О дванадцятій він не приїхав. Ми зустріли Новий рік без нього - я, мама, сестра. Батько поїхав в село. Так навіть . краще. Підняли келихи, поцілувалися. Я загадала бажання - щоб він приїхав. Нехай навіть пізно.

О першій ночі він написав: «Ще трохи. Вибач».

Я відповіла: «Нічого».

Але в грудях щеміло. Я не могла дивитися на їжу, на маму, на сестру. Я хотіла тільки одного - щоб він був поруч.

- Він приїде, - сказала Марина. - Не переймайся.

- Я не переймаюся, - збрехала я.

- Врешті, - додала мама. - Ти виглядаєш так, ніби в тебе температура.

- Усе добре, мам.

Але не було добре. Було порожньо й холодно.

О другій ночі пролунав дзвінок у двері. Я підбігла, відчинила. На порозі стояв Олексій - замерзлий, у снігу, з квітами, фруктами та пляшкою шампанського.

- З Новим роком, - сказав він.

Я кинулася йому на шию, обійняла, не могла відпустити.

- Заходь, - я потягнула його в коридор.

Він обійняв мене, поцілував. Губи були холодними, але я не відчувала холоду.

- Вибач, що пізно, - сказав він.

- Я так хвилювалася, - прошепотіла я.

- Вибач, - він поцілував мене в голову. - Справи.