Грудень добігав кінця. Я любила Новий рік - це було єдине свято, яке я святкувала завжди, навіть у найважчі часи. Навіть коли Віталій пішов, я накрила стіл, сіла сама, випила келих шампанського й загадала бажання. Воно не збулося. Але я не перестала вірити.
Цього року я хотіла зустрічати свято вдома, з мамою та сестрою. Олексій обіцяв приїхати.
- Ти точно приїдеш? - питала я щоразу, коли ми говорили.
- Точно, - відповідав він. - Я ж обіцяв.
- Але ти можеш затриматися на роботі...
- Анастасіє, - він перебивав мене. - Я приїду. Не будь як мама.
Я замовкала. Він мав рацію - я дійсно була як мама. Вічно недовірлива, вічно тривожна, вічно чекаюча підступу.
- Пробач, - казала я.
- Нічого, - він пом'якшував голос. - Я розумію.
Я готувалася до свята з особливим трепетом. Мама й сестра Марина наробили салатів - олів'є, оселедець під шубою, мімозу. Я нажарила м'яса - свинину зі спеціями, курячі крильця, навіть кролика, якого мама купила на ринку.
- Ти вмієш готувати? - здивувалася Марина.
- Трохи, - відповіла я. - Олексій навчив.
- Той будівельник? - вона підняла брову.
- Не «будівельник», а Олексій, - поправила я. - І він хороший.
- Якщо мама каже, що він тебе не гідний...
- Мама багато чого каже, - перебила я. - Але я сама вирішую, хто мене гідний.
Марина стенула плечима, не сперечалася. Вона була старшою, але ми ніколи не були близькими. Різні характери, різні долі.
- А він приїде? - спитала вона.
- Обіцяв.
- І коли?
- Після дванадцятої, мабуть. У нього робота.
Марина подивилася на мене зі співчуттям.
- Ти занадто добра до нього, Анастасіє.
- Я не добра, - я всміхнулася. - Я просто люблю.
Вона не відповіла. Пішла на кухню, допомагати мамі.
Я залишилася в кімнаті, дивилася на ялинку, яку ми вбрали вчора. Вона стояла в кутку, зелена, пухнаста, з кульками та гірляндами. Пахла хвоєю та дитинством.
Я так чекала цього вечора. Здавалося, якщо Олексій приїде - усе буде добре. Якщо ні - я не витримаю.
Але я не казала йому цього. Боялася, що він подумає, ніби я тисну.