Розділ 29. Самотність

Сесія закінчилася. Я склала останній іспит, отримала «відмінно», видихнула з полегшенням. Канікули - час, коли можна видихнути, виспатися, нарешті побути з Олексієм довше, ніж на кілька вечірніх годин. Я так чекала цього. Планувала, що ми будемо гуляти, дивитися фільми, готувати вечері разом. Що наздоженемо те, що втратили через мою курсову та його об’єкти.

Але реальність виявилася іншою.

Шашлики з Андрієм та Катериною мали стати першим спільним виїздом після сесії. Я готувалася до них як до свята - купила продукти, спекла печиво, навіть купила новий светр - м’який, бордовий, який, як мені здавалося, пасував до зимового лісу.

І от - та поїздка. Та година, коли він зник. Та образа, яку я проковтнула.

А тепер - кілька днів самотності, які роз’їдали мене зсередини.

Минуло три дні після шашликів. Сніг усе падав, замітаючи сліди, але не мої спогади. Я не могла забути, як Олексій підвівся з-за столу, сказав «мені треба поїхати» і зник на півтори години. Не могла забути, як я сиділа сама, поки Андрій і Катя сюсюкалися, а я почувалася зайвою, покинутою, приниженою. 

Як дивилася на засніжену річку, на сірі хмари, на дерева, вкриті інеєм, і не бачила нічого, крім порожнечі. Як лічила хвилини, як уявляла, що він не повернеться. Як боялася, що доведеться просити Андрія про допомогу - а це означало б визнати, що мене кинули.

На канікулах я мала відпочивати, але замість цього я сиділа вдома, дивилася в стіну й переживала той день знову і знову.

І найгірше - я не могла нікому про це розповісти.

Не тому, що не було людей. Була Оленка, яка завжди слухала. Була мама, яка, попри все, хвилювалася. Була сестра Марина, яка приїхала на свята. Були подруги з університету, які кликали гуляти.

Але я не могла. Бо знала, що почую.

«Ми ж тобі казали. Він несерйозний. Ти сама його вибрала, тепер не жалійся».

Ці слова крутилися в голові, не даючи спокою. Я чула їх голосом мами, голосом Оленки, голосом батька. Вони були праві. Я обрала його сама. Ніхто не примушував. І тепер, коли він робив боляче, я мала мовчати. Бо якщо скажу - вони скажуть: «А ми що казали?»

Я не витримала б цього. 

Не після того, як стільки разів захищала його. Не після того, як казала мамі: «Ти просто не знаєш його, він хороший». Не після того, як Оленці: «У нас усе чудово, ми просто зайняті». Не після того, як батькові: «Він не такий, як ти думаєш».

Тепер, якщо я розповім правду, всі побачать, що я помилялася. Що я була сліпою, наївною, дурною. Що я обрала чоловіка, який не вартий мене. Або - ще гірше - що я сама не варта кращого.

Тому я мовчала. Усміхалася, коли питали «як справи». Відповідала «нормально», коли питали «чи все добре». Робила вигляд, що наші стосунки - це те, про що я мріяла. Що канікули проходять чудово. Що я відпочиваю, висипаюся, насолоджуюся свободою.

Але всередині все кипіло.

Одного вечора подзвонила Оленка.

- Привіт, як ти? - спитала вона весело. - Канікули ж! Може, сходимо в кіно чи просто вип’ємо кави?

- Не можу, - відповіла я. - У мене справи.

- Які справи? Канікули ж!

- З Олексієм, - збрехала я. - Ми плануємо поїхати за місто.

- О, круто! - вона зраділа за мене. - Ви нарешті відпочинете. А то ти замучилася з сесією.

- Так, - я проковтнула комок у горлі. - Ми відпочинемо.

Ми попрощалися. Я поклала слухавку й відчула, як сльози підступають до очей. Не тому, що я заздрила Оленці - ні. А тому, що я заздрила її впевненості, що в мене все добре. Вона не знала правди. І я не могла їй сказати.

Тому що вона - моя найкраща подруга - теж могла сказати: «А я тобі що казала?»

Бо вона казала. Ще на початку наших стосунків, коли Олексій уперше затримався на роботі й не відповів на дзвінки, вона сказала: «Будь обережна. Не всі чоловіки чесні». Я відмахнулася, сказала, що вона перебільшує. А тепер...

Краще мовчати, ніж почути «я ж казала».

Подзвонила мама.

- Анастасіє, як справи? - спитала вона. - Ти відпочиваєш?

- Так, мам, - відповіла я.

- А Олексій? Він з тобою?

- Він на роботі, - сказала я. - Але ми бачимося вечорами.

- І що, тільки вечорами? - в її голосі промайнуло невдоволення. - У тебе канікули, він міг би взяти вихідні.

- У нього об’єкти, мамо. Він не може.

- Ну, як знаєш, - вона зітхнула. - Але мені здається, він міг би приділяти тобі більше часу. Особливо зараз, коли ти вільна.

Я хотіла крикнути: «Я знаю! Я теж так думаю! Але я не можу його змусити!» Замість цього сказала:

- Усе добре, мам. Не хвилюйся.

- Я хвилююся, бо люблю тебе, - сказала вона. - Ти моя дочка. Я не хочу, щоб тобі було боляче.

- Мені не боляче, - збрехала я.

Але це була брехня. Мені було боляче. Дуже.

Я поклала слухавку й подумала: мама, мабуть, відчуває, що щось не так. Вона завжди відчувала. Але я не можу їй розповісти. Бо вона скаже: «Я ж казала, кинь його, поки не пізно». А я не хочу кидати. Я хочу, щоб він змінився. Я хочу вірити, що він зміниться.

Але він не змінювався.

Він усе так само приїжджав вечорами, дзвонив, писав. Усе так само казав «люблю», «нудьгую», «ти в мене єдина». Але я більше не вірила. Не так, як раніше. Тепер у кожному його пізньому приїзді я бачила не турботу, а небажання бути поруч. У кожному «вибач, затримався» - чергову причину, яку він не пояснював.

Канікули минали, а ми майже не бачилися. Він працював, я сиділа вдома. Іноді він приїздив на годину, ми пили чай, цілувалися, і він знову їхав. Я почала відчувати себе не дівчиною, а пунктом у списку справ. Заїхав - відмітився - поїхав далі.

Якось я не витримала. Запитала:

- Олексію, чому ти постійно зникаєш? Чому не можеш просто сказати, куди їдеш? У мене канікули, я могла б їздити з тобою, якщо тобі так треба...

Він подивився на мене втомлено.

- Анастасіє, я не зникаю. Я вирішую свої справи. А тобі нудно? Може, ти хочеш, щоб я сидів з тобою цілими днями, як безробітний?

- Я не про це, - я відчула, як образа піднімається всередині. - Я про те, що ти не пояснюєш. Ти просто їдеш, і я не знаю, коли ти повернешся. Це... це принизливо.