Розділ 28. Шашлики

За кілька днів Олексій запропонував поїхати на шашлики з його другом Андрієм та його дівчиною Катериною.

- Треба ж тобі познайомитися з моїми друзями, - сказав він, коли ми лежали в ліжку, переглядаючи стрічку в телефоні.. - Андрій нормальний хлопець, ви подружитеся.

- А Катерина? - спитала я.

- Катерина - дівчина Андрія. Вона весела, трохи балакуча, але добра.

Я погодилася. Хотіла справити хороше враження, показати, що я нормальна, не ревнива, не скандальна. Купила продукти, допомогла замаринувати м'ясо, навіть спекла печиво в дорогу - моє фірмове, з вівсянкою та шоколадом.

***

- Ти це сама спекла? - здивувався Олексій, зазираючи в пакет.

- А ти думав, я тільки конспекти писати вмію? - усміхнулася я.

- Ти неймовірна, - він поцілував мене в скроню.

Ми завантажили речі в машину. Надворі було холодно - середина грудня, мороз щипав за щоки, сніг рипів під ногами. Я вдягла теплий светр, шапку, шарф, який Олексій подарував на набережній, рукавиці. Виглядала як капуста, але мені було байдуже.

- Ти схожа на снігову бабу, - засміявся Олексій, дивлячись на мене.

- А ти на ведмедя, - відповіла я, показуючи на його величезну дуту куртку.

Здавалося, що все буде добре.

Ми сіли в машину. За вікнами пролітало місто - сірі багатоповерхівки, замерзлі вітрини магазинів, люди, які кудись поспішали. Потім почалися передмістя - маленькі будиночки, занедбані городи, засніжені поля.

- Далеко їхати? - спитала я.

- Десь година, - відповів він. - Там ліс біля річки, будиночок невеликий. Ми вже брали його минулого року - затишно.

Я дивилася у вікно. Сніг іскрився на сонці, яке виглянуло з-за хмар. Дерева стояли в білих шапках. Іноді пробігали зайці - я бачила їхні сліди на узбіччі.

- Гарно тут, - сказала я.

- Влітку ще краще, - відповів Олексій. - Поїдемо, коли буде тепло.

Я кивнула. Не хотіла загадувати далеко - боялася, що плани не здійсняться. Але в душі зраділа.

Ми приїхали за годину, як він і обіцяв. Ліс зустрів нас тишею. Сосни стояли високі, могутні, вкриті снігом. Під ногами рипів наст. Десь у глибині стукав дятел, а десь зовсім близько цвірінькали синиці.

Будиночок виявився невеличким дерев'яним будиночком - такі зазвичай називають «мисливськими». Зроблений із грубих колод, із маленькими віконцями, за якими ледь жевріло світло. Біля входу - ґанок із різьбленими стовпчиками, лавка, на якій сидіти було холодно, але гарно. Навколо - замети, а трохи далі - річка, вкрита льодом. Вона блищала на сонці, як дзеркало.

- Гарно, правда? - спитав Олексій, помітивши мій погляд.

- Так, - я видихнула пару з рота. - Навіть казково.

На ґанку нас уже чекали Андрій і Катерина. Він був високим, темноволосим, з добродушною усмішкою. Вона - маленькою, білявою, з великими блакитними очима та ямочками на щоках.

- О, приїхали! - гукнув Андрій, махаючи рукою. - А ми вже хвилювалися, що ви заблукали.

- Ми не заблукали, - Олексій вийшов з машини, обійняв друга. - Просто Анастасія хотіла сфоткати засніжене поле.

Катерина підійшла до мене.

- Привіт, - сказала вона, посміхаючись. - Я Катя. Ти, мабуть, замерзла? Ходімо всередину, там грубка, тепло.

Ми зайшли в будиночок. Усередині було затишно - пахло деревом, хвоєю та м'ятою. Грубка стояла в кутку, потріскувала, випромінюючи тепло. Стіл - великий, дерев'яний, із лавками по боках. На столі вже стояли тарілки, виделки, склянки, пляшка соку.

- Ви тут уже все приготували, - здивувалася я.

- Ми любимо комфорт, - Катя підморгнула. - Андрій завжди каже, що шашлики - це свято, а не виживання.

Андрій засміявся.

- Ну, якщо ти будеш мене цитувати при людях, я почервонію.

- Ти й так червоний, - парирувала вона. - Від морозу.

Вони сюсюкалися - так природно, так легко, що я на мить заздрила. Чому в нас з Олексієм не так? Чому ми не можемо просто жартувати, не згадуючи минуле, не боячись майбутнього?

Олексій зайшов слідом за мною, струшуючи сніг з куртки.

- Холодно надворі, - сказав він. - Добре, що грубка є.

Він сів поруч зі мною, взяв мою руку під столом. Цей маленький жест - дотик - одразу заспокоїв.

- Ви сьогодні якісь тихі, - зауважив Андрій, розливаючи сік по склянках. - Посварилися, чи що?

- Ні, - відповів Олексій. - Просто втомилися. У неї сесія, у мене об'єкти.

- А, робочі бджілки, - Андрій підняв склянку. - Ну, за знайомство!

Ми випили. Я відчула, як тепла рідина розливається всередині, зігріваючи.

Катя почала розповідати про свою роботу - вона працювала флористкою, складала букети, прикрашала зали для свят. Говорила вона багато, швидко, з жестами. Я слухала, кивала, іноді питала. 

Андрій дивився на неї з таким теплом, що ставало зрозуміло - він її обожнює.

- А ви з Олексієм як познайомилися? - спитала вона раптом.

Я завагалася.

- На будівництві, - сказав Олексій. - Вона в мене прибиральницею працювала.

- Та ну! - Катя витріщилася. - Прямо на будівництві?

- Так, - я всміхнулася. - Я шукала підробіток, а він запропонував.

- А тепер? Ти ж навчаєшся?

- На банківській справі, - сказала я.

- Ого, розумниця! - вона подивилася на мене з повагою. - А я он квіти складаю. Не дуже розумно, зате гарно.

- Це теж розумно, - заперечив Андрій. - Не кожен зможе зробити букет, який сподобається.

Він поцілував її в щоку. Вона зашарілася.

Я відвела погляд. 

Чому мені так незручно? 

Чому я не можу просто радіти за них, не порівнюючи?

Чому в грудях щемить?

Олексій, мабуть, відчув мій стан, бо міцніше стиснув мою руку.

- Ти як? - спитав тихо.

- Добре, - відповіла я так само тихо.

Ми вийшли надвір - треба було смажити м'ясо. Андрій розклав багаття, Олексій нанизував шматочки на шампури. Я стояла поруч, дивилася на вогонь, гріла руки.

- А ти вмієш смажити шашлики? - спитав Андрій.

- Ні, - зізналася я. - Я навіть м'ясо рідко готую.

- Навчишся, - сказав Олексій. - Зі мною.