Розділ 24. Мамин голос або знов поради

Наступного дня подзвонила мама.

- Анастасіє, - сказала вона. - Ти знову з тим будівельником?

- З Олексієм, мам.

- Він тобі ведмедя подарував? Величезного?

- Звідки ти знаєш? - я здивувалася.

- Лєна виклала фото в інстаграм. Я бачила.

Я нахмурилася. Марина справді сфотографувала ведмедя на моєму ліжку з підписом «Найкращий подарунок». Але я не думала, що мама побачить.

- І що? - спитала я. - Він хотів зробити приємне.

- Тобі двадцять один рік, Анастасіє, - мамин голос став твердішим. - Який ведмідь? Який дитячий садок? Ти доросла дівчина, а він тобі іграшки дарує. Це не серйозно.

- Мамо, він подарував те, що я хотіла.

- Ти хотіла гроші на навчання, - відрізала вона. - Ти хотіла стабільність, а не плюшевого ведмедя.

Я відчула, як роздратування піднімається всередині.

- Мамо, я сама вирішую, що мені хотіти. І зараз я хотіла ведмедя. І я рада.

- Ти не розумієш, - вона зітхнула. - Він не сприймає тебе серйозно. Дарує іграшки, а сам де? Не бачиш ти його. Тільки вечорами, тільки вночі. Нормальний чоловік знайшов би час.

- У нього робота, мамо. У мене сесія. Ми не бачимося, тому що зайняті.

- Зайняті? - вона не вірила. - Анастасіє, ти знаєш, скільки чоловіків говорять «робота», а самі ходять наліво?

У мене перехопило подих.

- Мамо!

- Що «мамо»? Я правду кажу. Твій батько теж казав «робота», а потім виявилося, що він…

- Не треба, - перебила я. - Не треба порівнювати Олексія з татом. Він інший.

- Усі вони однакові, - сказала мама. - Особливо коли не одружені.

Вона сказала це якось не так - наче натякала на щось.

- Ти про що? - спитала я.

- Ні про що, - вона відповіла надто швидко. - Просто подумай. Чому ви бачитеся тільки ввечері? Чому він не приїжджає вдень? Чому ти не знаєш його друзів? Чому ти не знаєш, де він буває, коли його немає з тобою?

Я замовкла. Бо не мала відповідей.

- Я подумаю, - сказала я. - Але ти не права.

- Побачимо, - відповіла мама. - Бережи себе.

Вона поклала слухавку. Я залишилася сидіти з телефоном у руці, дивлячись на ведмедя, який посміхався ґудзиковими очима.

У його посмішці не було підступу. Він був просто ведмедем.

Але мамині слова застрягли в голові, як скалка.